Чекати довелося недовго. Близько другої ночі з боку селища долинув низький гул моторів. Фари не вмикали. Із темряви виринули три позашляховики й зупинилися метрів за п’ятдесят від будинку. Двері відчинялися тихо. Люди виходили без сміху й крику. Дванадцять чоловік. Це були не ті дворові бугаї, що приїжджали ввечері. Ці розуміли, що йдуть на небезпечну справу.
Вони рухалися стримано, але не без страху. У машині їм уже встигли розповісти про рудого з пробитою ногою, про голомозого з розбитим обличчям, про фразу, передану Кравцю. Хтось вважав, що розповідь перебільшена. Хтось, навпаки, надто живо уявляв, як одна людина може зробити таке в темному дворі. Мазур заборонив розмови, і це мовчання тільки посилювало напруження.
Для більшості з них ця поїздка мала стати звичайною роботою: оточити дім, витягти господаря, залякати, залишити попіл замість житла. Так вони робили не раз, змінювалися тільки адреси й прізвища. Але сьогодні в звичній схемі з’явилася невідома величина. Одна людина вже порушила порядок, за яким сильні приїжджають до слабких. І що ближчим ставав будинок біля лісу, то менше людям Мазура подобалася ця невідомість.
Мазур розподілив їх жестами. Четверо лишилися біля дороги, контролювати відхід. Восьмеро рушили до будинку. У двох були короткі рушниці, в решти — дубинки, ножі, травматична зброя. Сам Мазур ішов першим, обережно, з приладом нічного бачення біля очей.
Він зупинився біля хвіртки. Дім здавався мертвим: ні світла, ні диму з димаря, ні звуку. Мазур штовхнув хвіртку стволом. Та подалася. Він ступив крок — і черевик зачепив тонку нитку.
Зв’язка бляшанок упала на ґанок із оглушливим гуркотом.
— Засідка! Сектори! — гаркнув Мазур, падаючи на одне коліно й зводячи зброю на вікна.
Люди шарахнулися в боки, притискаючись до паркану, цілячись у темні прорізи. Але пострілів не було. Дім мовчав.
— Шумовка, — крізь зуби сказав Мазур. — Він грається. Двоє — в дім. Двоє — лазня й сарай. Решта тримають двір. Живим брати, якщо вийде.
Двоє бойовиків піднялися на ґанок. Один ударив ногою у двері, замок не витримав. Промені ліхтарів урізалися в темряву сіней. Усередині загуркотіли меблі, посипався посуд.
— Порожньо! — долинуло з будинку. — Постіль холодна!
Мазур насупився. Якщо ціль не в домі, значить, зовні. Тієї ж миті за спинами двох, що перевіряли лазню, хруснула гілка. Сухо, неголосно, але в цій тиші звук ударив по нервах.
Один різко обернувся й спрямував ліхтар у підлісок.
— Хто там? Виходь!
Промінь вихопив із темряви безформну кошлату постать. Вона ніби була частиною кущів, але раптом відокремилася від них і ступила вперед. Наступної секунди ліс розірвали сліпучі спалахи. Ліхтар Назара бив в очі різким стробом, ламаючи простір на рвані кадри. Бойовик скрикнув, осліплений, і схопився за обличчя. Важке руків’я ножа вдарило його в скроню. Він упав у сніг без звуку.
Другий підняв пістолет, але бачив тільки білі спалахи й чорні провали. В одному провалі постать була далеко, в наступному — вже поруч. Удар по коліну збив його набік, короткий рух ребром долоні обірвав крик. Строб згас. Двір знову став чорним.
Двоє людей зникли за чотири секунди. Без пострілів. Без боротьби. Тільки сніг прийняв тіла.
— Контакт біля лісу! — крикнув Мазур і випустив кілька пострілів у кущі.
Решта піддалися паніці й почали стріляти туди ж. Нічна тиша розлетілася гуркотом. Кулі рвали гілки, розпорювали сніг, били в стовбури. Люди стріляли, доки не спорожніли магазини.
— Припинити! — загорлав Мазур. — Припинити вогонь!
Стрілянина стихла. У повітрі повис запах пороху й розірваної хвої. Промені ліхтарів схрестилися на пошматованому підліску. Там не було тіла. Лише сліди, що йшли вглиб лісу.
Із темряви до ніг групи викотився металевий циліндр. Зашипів, випускаючи густий білий дим. За секунду з іншого боку з’явився другий. Двір швидко затягло щільною пеленою. Ліхтарі стали марними — їхнє світло впиралося в білу стіну.
— Спина до спини! — кричав Мазур. — Коло тримати!
Але люди кашляли, лаялися, губили одне одного. Вони звикли лякати, ламати, приїжджати натовпом до тих, хто не може відповісти. Вони не звикли бути здобиччю. А тепер саме це й сталося…
Мазур іще тримав себе в руках. Він був досвідченіший за інших і розумів, що проти них працює не випадковий одинак, а людина, яка підготувала двір як поле. Але навіть йому заважала лють. Його дратували бляшанки, дим, темний ліс, сама думка, що якийсь відставник змусив його людей задкувати й кашляти. Він хотів побачити супротивника, впіймати поглядом, повернути бій у звичні правила. Назар не збирався дарувати йому такої розкоші…
