Назар рухався в диму майже беззвучно. Він не бачив краще за інших очима, але йому вистачало слуху: важке дихання, скрип снігу під черевиком, брязкіт затвора, коротка панічна лайка. Він висмикував людей із країв групи, як витягають гнилі дошки з паркану.
Один бойовик відчув залізну хватку на комірі й не встиг скрикнути — його ривком потягло в білу пелену. Удар у живіт склав його навпіл, підсічка кинула обличчям у сніг. Інший вистрілив на шерех, але чиясь рука перехопила ствол, викрутила зброю, і приклад його ж рушниці важко опустився йому на потилицю.
— Де він? — горлав хтось. — Куди стріляти?
— Не паліть, своїх покладете! — зривався Мазур.
Його голос тонув у кашлі й стогонах. Назар не вбивав. Він виводив із ладу — швидко, жорстко, остаточно на цю ніч. Ключиця, коліно, зап’ястя, дихання, рівновага. Це був не бій у звичному сенсі, а холодна робота людини, яка точно знає, скільки сили треба, щоб зупинити, і де проходить межа, за яку поки не слід переходити.
Кожен його удар був відповіддю на конкретну загрозу. Рушниця — прибрати руки. Ніж — позбавити рівноваги. Спроба підвестися — погасити дихання. У цьому не було красивої бійки, не було героїчного обміну ударами. Ті, хто прийшов натовпом палити чужий дім, раптом опинилися поодинці в білій сліпоті, де їхня сила, кількість і зброя перестали складатися в перевагу.
Хтось кинув зброю й побіг до машин. Із диму йому назустріч виросла тінь; удар коліном в обличчя обірвав біг. Ще один, втративши напрямок, врізався в паркан і впав, отримавши короткий удар під ребра. Дим почав рідшати лише тоді, коли все вже скінчилося.
Мазур стояв посеред двору сам. Дихав важко, ствол його зброї ходив ходором. Навколо, корчачись на снігу, лежали його найкращі люди. Ті, кого він вважав перевіреними, небезпечними, надійними. Двоє водіїв біля машин побачили це й обрали найрозумніший шлях: мотори заревіли, два позашляховики зірвалися з місця й зникли в бік траси, кинувши решту.
Мазур повільно опустив зброю. Він зрозумів, що програв. Не тому, що був слабким. А тому, що опинився на чужій території проти людини, для якої ніч, ліс і страх супротивника були звичними інструментами.
— Виходь! — крикнув він у темряву, піднявши руки. — Досить. Ми йдемо.
Із-за лазні відокремилася тінь. Назар зняв маскувальну накидку й підійшов. На обличчі не було втоми, дихання лишалося рівним. Мазур ковтнув слину.
— Хто ти такий?
— Той, хто просив передати твоєму хазяїну, щоб він залишив селище в спокої. Видно, погано передали.
Мазур спробував зреагувати, коли Назар ступив крок. Старий рефлекс спрацював, але запізно. Пальці Назара зімкнулися на його горлі, інший удар прийшовся під ребра. Мазур захрипів і осів у сніг.
— Слухай, — сказав Назар тихо. — Збереш своїх, завантажиш у ту машину, що лишилася, і поїдеш назад у свою нору.
Мазур сплюнув кров.
— Ти думаєш, цим усе закінчиться? Кравець підніме всіх. Поліцію, братву, чиновників. Тебе тут закопають разом із дочкою.
Назар подивився на нього згори вниз.
— Ви не зрозуміли. Це не ви не дасте мені жити. Це я не дам вам дихати.
Він підняв кинуту зброю Мазура, перевірив магазин і закинув ремінь на плече. Потім витяг із кишені одного з лежачих ключі від позашляховика, що лишився.
— Передавати більше нічого не треба. Я скажу сам.
Мазур уперше по-справжньому злякався не за себе, а за Кравця. Бо зрозумів: ця людина не лякає. Вона скорочує відстань між обіцянкою й дією. Усе, що сталося біля будинку, було не спалахом старечої люті й не захистом двору. Це була лише розчистка шляху. Тепер Назар ішов до джерела наказів, і зупинити його тими самими людьми, які вже лежали на снігу, було неможливо.
Мотор заревів. Фари прорізали двір, дим і розкиданий сніг. Назар натиснув на газ і виїхав на лісову дорогу. Він прямував до мисливського господарства Кравця — туди, де сиділа голова цієї місцевої гідри.
До бази було близько пів години нічною трасою. Назар вів швидко, але рівно. У голові не було люті. Лють засліплює. Була задача: прибрати джерело загрози, поки воно не послало нових людей до Соломії, до школи, до тих, хто ще вчора ховався за фіранками.
Назар розумів, що закон мав прийти сюди раніше за нього. Мали спрацювати заяви Соломії, перевірки, скарги, голоси батьків, совість чиновників. Але кожен механізм десь застряг, змащений чужими грошима й страхом. Він не збирався підміняти собою суд. Він збирався зробити так, щоб судові нарешті принесли того, хто надто довго вважав себе недосяжним…
