Високий кам’яний паркан виріс із темряви раптово. По кутах світили прожектори, камери дивилися на дорогу, біля кованих воріт чергував охоронець. Невелике приватне царство, збудоване на вкраденому лісі й чужому страху.
Назар не зупинився. Він втиснув педаль газу. Важкий позашляховик розігнався, мотор заревів. Охоронець біля воріт, побачивши знайому машину начальника охорони, спершу замахав руками, потім зрозумів, що вона не гальмує, і в останню мить стрибнув у замет.
Удар був страшний. Стулки воріт вигнулися, петлі зірвало, будку трусонуло. Машина протягла покручене залізо подвір’ям і зупинилася біля ґанку великого будинку. Подушки безпеки вдарили Назарові в груди, але він тут же розрізав ремінь, плечем вибив заклинені дверцята й вибрався назовні.
На базі завила сирена. Із сусідніх будівель вибігали охоронці, натягуючи куртки, пересмикуючи затвори. Їх було багато, але перші секунди належали Назарові. Він звів трофейну зброю й вистрілив по прожекторах. Скло посипалося вниз, двір провалився в рвану напівтемряву, де блимала тільки тривожна лампа.
Слідом у бік охорони полетіла димова шашка. Біла пелена знову почала розповзатися між машинами й ґанком.
— Не стріляти! — кричав хтось. — Там свої можуть бути!
Назар уже рухався. Між припаркованими машинами, вздовж стіни, через сліпу зону. Двоє охоронців виринули просто перед ним і не встигли підняти зброю. Короткі удари прикладом відправили їх у сніг. Назар злетів на ґанок.
Дубові двері були замкнені. Він не став вовтузитися із замком. Два постріли в петлі, удар ногою — і важка стулка впала всередину, відкриваючи головну залу…
Усередині пахло дорогим деревом, димом каміна, міцним алкоголем і звіриними шкурами. Цей дім був збудований як демонстрація влади: широкі балки, важкі крісла, стіл, за яким можна було приймати прохачів, стіни, завішані трофеями. Усе тут говорило, що господар звик полювати й вихвалятися здобиччю. У цю вітрину чужої зверхності Назар увійшов із холодним обличчям людини, яка прийшла не просити й не торгуватися…
