Вона завмерла, намагаючись не виказати, як важко їй це чути.
— Усе-таки виставляєш?
Голос став дуже тихим. Богдан дивився на неї серйозно, не намагаючись усміхнутися чи пом’якшити початок розмови.
— Працівниця з тебе незручна. На кожне розпорядження сперечаєшся. Тости в тебе підгорають. Добре м’ясо відправляєш у смітник. І головне: я не збираюся платити за миття підлоги жінці, яку кохаю.
Марина завмерла, не закінчивши вдиху. У зруйнованому коридорі на кілька митей стало зовсім тихо. Остап делікатно відвернувся й з несподіваною увагою взявся розглядати сліди пострілів над головою.
Богдан під’їхав майже впритул до її черевиків і простягнув руку. Вона дозволила взяти свої пальці, все ще не знаходячи відповіді. Його долоня була теплою, рухи — обережними, а погляд не давав ухилитися від сказаного.
— Я не хочу, щоб ти була моєю служницею. Щоб носила форму й чекала наказів. Пів року я просидів за зачиненими шторами, бо вирішив: раз не можу стояти, значить, більше не здатен утримати своє місце. Чекав, поки все скінчиться. А ти змусила мене побачити, що річ зовсім не в ногах. Важливо, хто лишається поруч.
Марина ковтнула. Горло пекло після нападу, і до цього болю домішувалося інше, незвичне почуття, якому важко було дібрати назву.
— У тебе небезпечне життя, Богдане. Жорстоке. Там помилок не прощають.
— Знаю. Навіть якщо доведеться спалити все місто, я не дозволю завдати тобі шкоди.
Він затримав її руку у своїй, але не потягнув, лишаючи їй можливість самій вирішити, наблизитися чи відступити.
— Я прошу тебе лишитися зі мною. На рівних. Бути моєю партнеркою.
Ні каблучки, ні обіцянки безхмарного майбутнього він їй не пропонував. Та й за їхніми спинами лежало надто багато доказів того, яким буде таке життя. Але в його проханні було те, чого Марині так довго бракувало: повага, можливість утриматися й людина, з якою не доведеться зустрічати кожну біду на самоті.
Вона подивилася на зчеплені руки. Шрами, мозолі, сильні пальці. Цими руками він забирав життя; ними ж притягнув її до себе, коли над головою вдарив дріб. Марина затримала погляд на його пальцях, потім міцно стиснула їх у відповідь.
На втомленому обличчі з’явилася невелика усмішка.
— Тоді запам’ятовуй: вранці каву вариш ти. Мені чорну.
Богдан розсміявся — хрипко, голосно, вже не ховаючи звуку. Сміх рознісся пошкодженим коридором. Він притягнув Марину й поцілував, не зважаючи на Мельника, що стояв поруч, на пробиті стіни, на все, що ще чекало за межами дому.
Поруч із головою прибережного синдикату тепер була жінка, якій не потрібна була корона, щоб говорити з ним на рівних. Вона, як і раніше, стояла в потертих важких черевиках і не відводила очей.
