Ближче до кінця вечора, коли гості вже розбилися на маленькі розмови, музика стала тихішою, а офіціанти почали непомітно прибирати зайві келихи, я побачила Степана Григоровича самого біля вікна. Він стояв трохи осторонь від загального шуму, тримаючи склянку з водою. Не виглядав ображеним чи чужим. Радше людиною, якій потрібно кілька хвилин тиші всередині великого дня.
Я підійшла.
— Втомилися?
Він повернувся. На секунду в обличчі майнула колишня настороженість, але відразу зникла.
— Трохи. Відвик від справжніх свят.
— Від справжніх?
— Так. На них важче тримати обличчя.
Я подивилася на зал. Мама про щось говорила з Лідією Романівною. Назар сміявся поруч із Аркадієм Семеновичем і Яриною. Світло лягало на дерев’яні балки, на тарілки, на квіти, на прості обличчя людей, які цього вечора були поруч не тому, що від них можна щось отримати.
— Назар сказав мені про розстрочку, — промовила я.
Степан Григорович кивнув.
— Три роки.
— Реальний термін?
— Реальний. Важкий, але реальний.
— Він буде радий, коли ви впораєтеся. Не скаже, може. Але буде.
Степан Григорович довго дивився на мене. Потім тихо всміхнувся.
— Ви зовсім не така, якою я вас вважав у перший вечір.
— Знаю.
— Я тоді вирішив, що ви проста дівчина без опори. І навіть не зрозумів, що помилився двічі.
— Чому двічі?
— Бо простота і відсутність опори — різні речі.
Я ледь усміхнулася.
— А ви теж не зовсім такий, яким я вас вважала.
— Це добре чи погано?
— Це означає, що картинка стала складнішою.
Він прийняв це без заперечення.
— Складніше — чесніше, — сказав він.
Я залишила його біля вікна й повернулася до Назара. Він подивився на мене запитально.
— Усе нормально?
— Так. Здається, твій батько вчиться говорити коротко й по суті.
— Значить, дива бувають.
— Не дива. Трирічний графік платежів і пізнє дорослішання.
Назар засміявся.
Після відходу гостей ми затрималися в ресторані ненадовго. Ярина сперечалася з адміністратором про якісь залишки торта, мама перевіряла, чи нічого ми не забули, Лідія Романівна дякувала персоналу так щиро, що я зловила себе на думці: раніше її ввічливість була формою контролю, а тепер іноді ставала просто ввічливістю.
Потім усі роз’їхалися. Мама поїхала на своїй старій машині. Я дивилася, як вона сідає за кермо, поправляє дзеркало, коротко махає мені рукою і виїжджає з двору. У цьому жесті було стільки звичної самостійності, що в мене защеміло в грудях. Вона знову їхала сама. Але тепер ця самотність була не покинутістю, а силою, яку вона сама вибрала й утримала.
Ми з Назаром лишилися на хвилину біля вікна ресторану. За склом місто жило нічним життям: машини, рідкі перехожі, світло у вікнах, мокрий асфальт. Усе було як завжди. І не як завжди.
— Про що думаєш? — спитав Назар.
Я подивилася на наші відображення. Він стояв поруч, трохи втомлений, щасливий, з розстебнутим верхнім ґудзиком сорочки. Я — у простій сукні, з букетом, який уже почав втрачати свіжість, з каблучкою на пальці й дитиною під серцем.
— Про те, що ми обоє довго вдавали, — сказала я. — І як добре, що перестали.
— Більше не будемо?
Я повернулася до нього.
— Не будемо. Але це треба буде вибирати щодня, а не тільки сьогодні.
— Згоден.
Він узяв мою руку. Я відчула каблучку на пальці й згадала слово всередині. «Справжнє». Невидиме, але наше.
— У нас вийде? — спитала я.
Назар не став відповідати надто швидко. За це я його любила.
— Не само, — сказав він. — Але вийде, якщо будемо будувати, а не декорувати.
Я тихо засміялася.
— Архітектор.
— Дружина підприємиці.
— Донька Мирослави Петрівни.
— Оце найсерйозніша посада.
Ми стояли біля вікна, і цього разу ми обоє знали, що обіцяємо не красиву фразу, а спосіб життя…
