Вагітність ставала помітнішою з кожним тижнем. Спершу тільки мені: по тому, як одяг лягав інакше, як тіло просило більше відпочинку, як запахи раптом ставали надто яскравими. Потім це почали помічати інші. Ярина першою сказала:
— Усе, маскування закінчилося. Тепер ти не просто сяєш, ти сяєш підозріло.
— Дякую за делікатність.
— Я юридично точна, а не делікатна.
Мама робила вигляд, що не хвилюється. Виходило погано. Вона телефонувала частіше, ніж раніше, але щоразу починала розмову з нейтрального:
— Як справи?
— Мамо, ти хочеш спитати, чи я їла.
— І їла?
— Їла.
— Нормально?
— Так.
— Тоді як справи?
Назар теж змінювався. Він і раніше був уважним, але тепер у ньому з’явилася якась дбайлива настороженість. Він не метушився, не перетворював мене на крихку вазу, але непомітно прибирав із мого шляху зайве: важкі пакети опинялися в його руках, вікна зачинялися раніше, ніж я встигала поскаржитися на протяг, чай ставав не надто міцним, а вечірні прогулянки — трохи коротшими, якщо я втомлювалася.
— Ти надто дивишся, — сказала я якось.
— Як?
— Так, ніби чекаєш, що я почну непритомніти кожні п’ять хвилин.
— Я вчуся.
— Чого?
— Бути поруч і не заважати.
Це була добра відповідь.
Ім’я дитині ми почали вибирати без списку. Просто перебирали вголос. Деякі імена одразу здавалися чужими, як одяг не свого розміру. Деякі були гарні, але надто урочисті. Деякі смішили нас без причини. Ми ще не знали напевно, ким буде дитина, але все одно говорили про два варіанти, ніби це допомагало наблизитися до майбутнього.
Одного вечора Назар сидів на підлозі біля дивана й перебиравав зразки матеріалів для свого проєкту. Я лежала поруч, укрившись пледом, і гортала книжку, але майже не читала. У кімнаті горіла настільна лампа. За вікном ішов дощ.
— Міра, — сказав Назар раптом.
Я підвела очі.
— Що?
— Якщо дівчинка. Міра. Або Мирослава. На честь твоєї мами.
Я мовчала. Не тому, що ім’я не сподобалося. Навпаки. Воно відразу стало надто близьким, надто теплим, надто очевидним після того, як прозвучало.
— Ти впевнений?
— Так.
— Це велике ім’я.
— Я знаю.
Він відклав зразки й повернувся до мене.
— Оксано, якби твоя мама не була такою, якою була, нас би не було. Не в цьому вигляді. Може, ми б зустрілися, може, ні. Але ти не стала б собою. А я, можливо, так і не зрозумів би, що можна жити без декорацій. Вона зробила більше, ніж просто виростила тебе.
Я відчула, як у горлі збирається клубок.
— Вона скаже, що не треба.
— Звісно, скаже.
— І що це занадто.
— Значить, скажемо, що саме в міру.
Мамі я розповіла про ім’я не відразу. Чомусь боялася. Не її відмови — вона б не заборонила. Я боялася того, як вона замовкне. Мамине мовчання іноді було важчим за чужі слова, бо в ньому вміщалося надто багато.
Коли я все-таки сказала, ми сиділи в неї на кухні. Вона чистила яблуко, зрізаючи шкірку довгою тонкою стрічкою. Руки в неї завжди працювали впевнено.
— Ми думаємо, якщо буде дівчинка, назвати Мирославою, — промовила я.
Шкірка обірвалася.
Мама подивилася на яблуко, потім на ніж, потім на мене.
— Не треба було.
— Чому?
— Бо це занадто багато.
— Мамо.
— Ні, Оксано. Я серйозно. Дитині треба своє ім’я, а не пам’ятник бабусі.
— Це не пам’ятник.
— А що?
Я взяла в неї ніж і поклала на стіл.
— Це вдячність. І продовження. Ти їхала до пологового сама, в снігопад. Ти працювала за два тижні після мого народження. Вчилася ночами. Не кидала по середах, коли хотілося. Ти навчила мене не носити молоток на шиї й повертати борги навіть мамі. Ти зробила так, що я змогла вибрати любов, а не страх. Чому ім’я на твою честь — це занадто?
Мама дивилася на мене довго. У її очах була та сама волога, яку вона більше не намагалася відразу ховати.
— Бо я робила те, що мала.
— Ні. Ти робила більше. Просто звикла називати це обов’язком.
Вона відвернулася до вікна. За склом унизу проходила жінка з собакою, біля під’їзду стояла чиясь машина, у дворі мокли голі гілки. Звичайна картина, на тлі якої іноді вимовляються найважливіші речі.
— Мирослава, — сказала мама тихо.
Ім’я прозвучало інакше, ніж коли його говорив Назар. У нього — як пропозиція майбутнього. У мами — як обережний дотик до минулого, яке раптом не болить, а світить.
— Якщо дівчинка, — додала я.
— Якщо дівчинка, — повторила вона.
Потім повернула собі ніж і продовжила чистити яблуко, але рухи стали повільнішими.
Мама повторила ім’я так тихо, ніби вчилася приймати вдячність не як борг, а як любов…
