Минув день, потім другий. На третій Степан Григорович зателефонував мені ближче до полудня. Голос у нього був бадьорий, навіть занадто бадьорий для людини, яка нібито чекає рішення чужої сім’ї.
— Оксано, радий, що додзвонився. Хотів уточнити, чи вдалося вам поговорити з мамою. Просто щодо проєкту є невеликий часовий момент. Партнери чекають підтвердження, а такі можливості, самі розумієте, довго не лежать.
«Часовий момент». «Партнери чекають». «Можливості не лежать».
Я майже бачила, як він розкладає переді мною звичні переговорні картки: терміновість, шанс, страх упустити, сімейна відповідальність. Ці прийоми працюють, коли людина хоче вірити. Але я вже не хотіла.
— Давайте зустрінемося сьогодні, — сказала я.
— Звісно. Де вам буде зручно?
Я зробила паузу.
— У мене вдома. О шостій.
Він замовк на частку секунди.
— У вас?
— Так. Так буде спокійніше.
— Добре, — промовив він після короткої паузи. — Надішліть адресу.
Я поклала слухавку й одразу написала Назару: «Сьогодні о шостій твій батько прийде до мене. Я хочу, щоб ти був там».
Відповідь прийшла швидко: «Ти впевнена?»
«Так. Це має статися при тобі».
«Буду раніше».
Мамі я зателефонувала другою. Вона вислухала й сказала:
— Потрібен папір.
— Роздруківка справи?
— Так. І не лише активного позову. Нехай бачить, що ви говорите не на рівні підозр, а на рівні фактів.
— Я попрошу Ярину.
— Попроси. І пам’ятай: не підвищуй голосу. Голосно говорять ті, в кого слабкі аргументи.
Ярина приїхала до мене за годину до призначеного часу. У руках у неї була тонка папка. Вона ввійшла, зняла куртку, мовчки поклала папку на стіл і лише потім спитала:
— Назар прийде?
— Так.
— Добре. Значить, це вже не вистава для одного глядача.
— Ти залишишся?
— На кухні. Формально мене немає. Фактично — я поруч.
Я подивилася на неї й раптом відчула таку вдячність, що не відразу змогла дібрати слова. Ярина завжди була поруч не голосно. Без поз, без обіцянок, без «я за тебе всіх порву». Просто приїжджала з папкою, сідала на кухні й ставала частиною опори, якої не видно, доки на неї не сперся.
Назар прийшов о пів на шосту. Він був блідіший, ніж зазвичай, але зібраніший, ніж я очікувала. У простій сорочці, із застебнутими манжетами, з тим прямим поглядом, який з’являвся в нього в моменти, коли він переставав бути м’яким і ставав твердим. Не жорстоким. Саме твердим.
— Як ти? — спитала я.
— Не знаю, — відповів він чесно. — Але я тут.
Цього було досить.
Ми не стали прибирати квартиру чи створювати потрібне враження. Моя орендована квартира виглядала так, як виглядала завжди: невелика кухня, звичайний стіл, дві чашки біля мийки, старе крісло в кімнаті, книжки стосом на підвіконні, недорогі фіранки. Жодної розкоші, жодних слідів того, що за моїм прізвищем стоять обороти, договори й власне виробництво. У цьому теж була правда. Я справді жила просто. Не тому, що не могла інакше, а тому, що мені так було спокійно.
Домофон задзвонив рівно о шостій. Степан Григорович піднявся швидко. Увійшов до квартири впевнено, але, побачивши Назара, трохи змінився на обличчі. Це тривало менше секунди, але я помітила. Він не розраховував на сина.
— Назаре, — сказав він майже весело, знімаючи пальто. — Добре, що ти тут. Усе-таки сімейні питання краще вирішувати сім’єю.
— Так, — відповів Назар. — Саме тому я тут.
Степан Григорович подивився на нього трохи уважніше, але відразу взяв себе в руки. Сів за стіл, поклав телефон поруч, зчепив пальці. Він був готовий вести переговори. Я бачила це за поставою, за розміреним диханням, за легкою діловою усмішкою. Він прийшов не просити. Він прийшов переконувати.
Спочатку все йшло передбачувано. Про проєкт. Про партнерів. Про те, що ринок зараз дає рідкісні можливості тим, хто не боїться входити вчасно. Про роль Назара, який «давно переріс чуже бюро». Про сімейну стратегію. Про чотири мільйони, які «в межах спільного майбутнього не така вже й велика сума, якщо дивитися ширше».
Я слухала. Назар мовчав. За стіною на кухні Ярина тихо переставила горнятко, і цей ледь чутний звук дивно заспокоїв мене.
Коли Степан Григорович закінчив, я взяла папку. Не поспішаючи відкрила, дістала верхній аркуш і поклала перед ним.
— Перш ніж говорити про партнерство, я хотіла б зрозуміти, як ви пропонуєте нам враховувати це.
Він опустив очі на документ.
Це була роздруківка активної судової справи: свіжий позов, сума вимог — дванадцять мільйонів, дата останнього засідання, статус розгляду. Жодних здогадок, жодних чуток, жодних чужих скриншотів. Просто сухий офіційний текст, у якому кожне слово було важчим за будь-яке звинувачення.
Степан Григорович дивився на аркуш кілька секунд. Потім підвів на мене очі.
— Звідки у вас це?
— З відкритого реєстру.
Він повільно поклав долоню на стіл поруч із папером. Раніше я бачила в ньому людину, яка вміє займати простір. Тепер простір уперше почав займати його. Стискати, придавлювати, змушувати сидіти нерухомо.
— Оксано, — промовив він іншим голосом. Уже не діловим, не впевненим, а настороженим. — Ви маєте розуміти: будь-який бізнес стикається з юридичними питаннями. Це не означає, що проєкт поганий.
— Сам по собі позов — ні, — погодилася я. — Але у вашої компанії немає відкритої діяльності, немає працівників, немає підтверджених оборотів. Будинок, де ви приймали нас, орендований. При цьому ви просите в моєї сім’ї чотири мільйони, просите обговорювати це без Назара і називаєте вкладення сімейним партнерством. Я не бачу тут проєкту. Я бачу спробу закрити особисту діру чужими грошима.
Тиша після цих слів не була гучною. Вона була щільною. Такою, у якій кожен уже все зрозумів, але ніхто ще не наважився першим поворухнутися…
