За вечерею Левченки працювали на маму злагоджено. Це навіть було красиво — якщо забути, заради чого все відбувається. Лідія Романівна ставила запитання про роботу, про медицину, про те, чи важко керувати людьми, як зараз із кадрами, чи тяжко самій піднімати доньку. Вона говорила м’яко, по-жіночому, ніби їй справді хотілося знайти спільний біль.
Мама відповідала коротко, без роздратування і без бажання сподобатися.
— Робота складна, але звична.
— Колектив невеликий, тому багато чого доводиться тримати в руках.
— З донькою ми давали собі раду вдвох.
— Великих грошей там немає, зате є стабільність.
На останній фразі Степан Григорович ледь помітно підвів очі. «Великих грошей немає» — це було те, що йому треба було почути. Але слово «стабільність» його, здається, теж зацікавило. Люди, які стоять поруч із фінансовою ямою, дуже тонко реагують на будь-які ознаки стійкості в інших.
Він почав здалеку. Спершу розповів про те, як важливо молодим не починати сімейне життя з боргів і випадкових рішень. Потім плавно перейшов до житла, до роботи Назара, до того, що талановита людина має мати можливість розкритися. Усе це говорилося красиво, майже по-батьківськи. Якби я не знала про розмову в кафе, можливо, навіть повірила б, що переді мною чоловік, який переживає лише за сина.
Мама слухала, тримаючи келих із водою двома руками. Вона завжди так робила, коли хотіла дати людині простір виговоритися. У цій її нерухомості було щось оманливе. Люди сприймали її мовчання за згоду. Насправді мама в цей час розкладала кожну фразу по поличках.
— Мирославо Петрівно, — сказав нарешті Степан Григорович, трохи подавшись уперед, — я, можливо, торкнуся теми, яку зазвичай обговорюють пізніше. Але я звик говорити про важливі речі заздалегідь. Молодим потрібна опора. Квартира, впевненість, старт. Ми зі свого боку, звісно, готові брати участь. Хотілося б зрозуміти, як на це дивиться ваша сім’я.
Мама поставила келих на стіл. Не різко. Обережно.
— Як саме брати участь?
— Фінансово, організаційно. По-різному. Важливо, щоб усі розуміли спільну відповідальність.
— Ви питаєте, чи готова я давати гроші на життя Оксани й Назара?
Фраза прозвучала спокійно, але повітря за столом змінилося. Прямі запитання завжди псують людям задоволення від гарних обхідних шляхів.
Степан Григорович усміхнувся.
— Я б не став так грубо. Йдеться не про те, щоб «давати гроші». Йдеться про спільний фундамент.
— Фундамент зазвичай рахують, — сказала мама. — Я по роботі звикла до цифр. Про яку суму ви говорите?
Назар опустив погляд. Лідія Романівна на секунду завмерла з виделкою в руці. Вона явно не очікувала, що жінка в простому джемпері ставитиме запитання так, ніби веде переговори з постачальником медичного обладнання.
Степан Григорович швидко зібрався.
— Суми можуть бути різні. Усе залежить від формату участі. Я вже говорив Оксані про один проєкт. На мою думку, він міг би стати доброю базою для сім’ї. Назар отримав би там гідну роль, ви б увійшли як партнери, а кошти залишилися б, по суті, всередині сім’ї.
— Ви говорите про свою компанію?
— Так. Але не лише про компанію. Про перспективи.
— І скільки потрібно для цих перспектив?
Він подивився на мене. Я зустріла його погляд спокійно. Потім він знову повернувся до мами.
— Спочатку йшлося про чотири мільйони.
Мама кивнула так, ніби почула вартість ремонту, а не пропозицію вкластися в сумнівну історію.
— Зрозуміло.
— Звісно, це не разове навантаження, якщо вам так зручніше. Можна обговорювати структуру. Важливо закрити спільне питання й рухатися далі.
«Спільне питання».
Мама почула. Я почула. Назар теж. Лідія Романівна, здається, почула запізно — вже після того, як фраза вийшла з рота її чоловіка й лягла на стіл між тарілками.
— Що саме ви називаєте спільним питанням? — спитала мама.
— Фінансову базу майбутньої сім’ї.
— Чи борг?
Степан Григорович кліпнув.
— Борги бувають у всіх, Мирославо Петрівно. Це частина ділового життя. Не варто драматизувати.
— Я не драматизую. Я уточнюю.
У кімнаті стало тихіше. Навіть прибори ніби перестали дзвеніти. Назар сидів дуже рівно, руки тримав на колінах. Я бачила, що йому важко не втрутитися, але він стримувався.
Мама більше не ставила запитань. Вона зробила маленький ковток води й сказала:
— Мені треба подумати.
Степан Григорович сприйняв це як обережний інтерес. Я помітила, як у його обличчі майнуло полегшення. Він не зрозумів, що мама не торгується. Мама чекає, поки людина сама назве речі своїми іменами.
Вечеря закінчилася пізніше, ніж мені хотілося. Ми говорили про нейтральне: погоду, роботу, звички, плани. Лідія Романівна знову намагалася бути люб’язною, але її усмішка вже не трималася так міцно. Назар майже не брав участі в розмові. Один раз він подивився на мене — швидко, винувато, з тим виразом, який я вже знала. Він не просив пробачення словами, але весь його погляд був одним довгим «пробач».
Коли ми вийшли за ворота, він пішов провести нас до машини. Надворі було сиро, ліхтар над воротами давав жовте коло світла, в якому обличчя Назара здавалося втомленим.
— Мирославо Петрівно, — сказав він раптом, зупиняючись. — Пробачте.
Мама повернулася до нього.
— За що саме?
Він не став ховатися за загальними словами.
— За цю вечерю. За те, що ви слухали все це. За те, що мої батьки намагалися говорити з вами так, ніби ви не людина, а можливість.
Мама дивилася на нього уважно. Не суворо, не м’яко — чесно.
— Назаре, за батьків відповідають діти тільки в дитинстві. Потім кожен відповідає за себе.
Він коротко кивнув. Я побачила, як ця фраза дійшла до нього не відразу, а за секунду, ніби спершу торкнулася слуху, а потім чогось глибшого.
У машині мама довго мовчала. Я не квапила. Вона ввімкнула двірники, хоча дощ був майже непомітний, дрібний, як пил на склі. Лише на третьому світлофорі сказала:
— Він попросив пробачення не заради враження. Це важливо.
— Ти йому віриш?
— Йому — більше, ніж його батькові.
— А Степанові?
Мама всміхнулася без радості.
— Степан Григорович уже майже сказав усе. Але «майже» мені замало. Нехай договорить до кінця…
