Життя без прикрасДерево потемніло від часу, полози були вигнуті, узголів’я прикрашало різьблення. Намальовані на ньому півні вицвіли майже до сірого. Лляне простирадло прикривало колиску — під ним вона здавалася живою, заснулою.
Оксана наблизилася, і спиною пробіг холодок. Простирадло лежало нерівно: під ним щось було. Вона підняла край. Усередині стосиками лежали сорочечки, чепчики, крихітні в’язані шкарпетки. Пожовклі, але чисто випрані, випрасувані. Під дитячою білизною знайшлися книжка, товстий зошит у коленкоровій палітурці й дві пластикові лікарняні бирки. На вицвілих написах іще можна було прочитати: «Бондар. Дівчинка. 1986» і «Бондар. Дівчинка. 1990».
Оксана сіла просто на запилену підлогу. Вона знала, що в Раїси Андріївни був лише один син — Степан, який народився в 1992 році. Він якось обмовився, що мати довго не могла народити, і більше до цього не повертався. Ні про бирки, ні про двох дівчаток Оксана нічого не чула. За дев’ять років у родині їх не згадали жодного разу.
Вона розгорнула зошит. Дрібні округлі літери з нахилом ліворуч одразу нагадали написане олівцем «Не квапити» в її медичній картці. Між датами й прізвищами йшли цифри. Перед нею був щоденник — не для особистих переживань, а медичний, із записами, які ведуть лікарі.
«12 жовтня 1986 року. Народилася донька Віра. На другу добу з’явилася жовтяниця. 15 жовтня, о четвертій годині ранку, померла. Гемолітична хвороба новонародженого. Резусна несумісність: у матері резус негативний, у дитини позитивний».
Оксана читала рядки, але зміст не складався докупи. Нижче був новий запис:
«14 жовтня 1990 року. Народилася донька Людмила. З перших годин стан тяжкий. Пологи вдома, приймала Євдокія Матвіївна. Дороги розмиті, швидка не приїхала. 17 жовтня померла в мене на руках. Якби укол, якби укол».
На цьому рядок обривався. Далі записи тіснилися безладно, нервово, наче ту, що писала, трусило: розрахунки, прізвища лікарів, назви ліків. Через кілька сторінок почерк знову вирівнявся.
«21 березня 1992 року. В обласній лікарні народився Степан. Провели замінне переливання крові. Вижив, Господи, вижив».
Після цього в щоденнику знову панував чіткий порядок: рецепти, дати, цифри. У тиші сторінки шелестіли, як сухе листя. Оксана гортала їх, поки не дійшла до записів дев’ятирічної давності. Тут зупинилася.
«5 червня. Степан одружився. У знайомої в поліклініці дізналася: у невістки група крові А, резус негативний. У Степана позитивний. Якщо вона завагітніє, усе буде, як зі мною. Усе повториться. Ні, я не дозволю».
«2 вересня. Пояснила Ларисі. Вона згодна. Запишемо діагноз».
«10 вересня. Почала давати таблетки. Приймає як належить. Увечері — чай у термосі».
«1 листопада. Купила траву в Євдокії. Для чого, не спитала. Дякувати Господу».
За цими сторінками тяглися роки. Тижні й місяці були розписані з тією самою ретельністю, що й у лікарняному журналі. «Прийняла, прийняла, прийняла». Серед позначок траплявся інший запис:
«Степанко знову відвіз Ларисі сорок тисяч. Треба звеліти їй зупинитися. Надто далеко зайшло. Сказала. Відповіла: програма є програма. Що мені робити?»
Літери розпливалися. Оксана не плакала; тримала щоденник, сидячи в пилу, й відчувала, як усередині повільно опускається на дно щось велике, важке й холодне. За всім цим стояли не помста, не ненависть і не жадібність. Страх. Дев’ять років страху — і любов, що перетворилася на ніж.
— Оксано.
Голос знизу пролунав спокійно, без подиву. Оксана підвела голову. Раїса Андріївна стояла на драбині, до пояса показавшись в отворі люка. У руках айстри, на голові чорна хустка. Обличчя біле, як папір.
— Відклади зошит.
— Раїсо Андріївно…
— Будь ласка, поклади.
Оксана залишилася нерухомою. Свекруха повільно піднялася, дійшла до колиски й поклала на її край квіти. Руки не тремтіли. Вона мала спокійний вигляд — надмірно спокійний, тільки дихати стала тихіше й коротше.
— Ти розгорнула щоденник. Тепер знаєш.
— Знаю, — відповіла Оксана глухим, ніби не своїм голосом. — Дев’ять років ви давали мені траву в чаї й гормони з баночки. Ви змусили Ларису записати безпліддя. Мій чоловік продав мотоцикл, узяв кредит, платив за програму, якої немає. Усе це я знаю. Одного не розумію: як ви після цього дивилися мені в очі?
Раїса Андріївна мовчки сіла на стару скриню біля стіни, поклавши руки на коліна. Тепер вона здавалася маленькою й зовсім старою, наче за одну хвилину їй додалося двадцять років.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.