Етап прибув на п’ятий день мого перебування. Дванадцять людей із міського ізолятора, брудні після дороги, з мішками, з однаковою втомою на обличчях. За правилами їх відправили в карантинне відділення — окрему будівлю за внутрішнім переходом. Напряму потрапити туди я не міг. Але на прогулянці карантинних виводили в невеликий двір, відділений від загального двору високою сіткою.
Наступного дня я став біля огорожі й знайшов його майже відразу. Кирилові Вересу було двадцять чотири. Це я дізнався пізніше. Невисокий, світловолосий, із недавнім шрамом над лівою бровою. На ньому була нова роба, ще не вицвіла, ще сиділа чужим одягом. Він стояв біля дальньої стіни, руки в кишенях, погляд у землю. У ньому не було тюремної звички займати простір. Він виглядав людиною, яку життя жбурнуло не туди, і вона ще не встигла зрозуміти, як падати, щоб не розбитися.
Іноді досить кількох жестів, щоб зрозуміти стан людини. Кирило не метушився, не бігав очима, не намагався заговорити з тими, хто стояв поруч. Він економив сили, але не тому, що був спокійний. Так тримаються люди на краю, коли будь-яке зайве запитання може зірвати останню внутрішню опору. Довкола нього вже рухалися інші новоприбулі, хтось намагався жартувати, хтось огризався, хтось шукав знайомі обличчя. Кирило не шукав нікого. Він ніби заздалегідь знав, що тут на нього ніхто не чекає з добрими новинами.
Я дивився на нього й думав про Данила. Моєму синові було вісімнадцять. Він, найімовірніше, не знав, де я, чи живий, і ким насправді став чоловік, якого йому колись називали батьком. Кирило біля стіни міг бути моїм сином — за віком, за стриманим страхом у плечах, за спробою не виглядати зламаним, хоча до цього залишалося зовсім небагато.
Рішення прийшло без красивих слів. Не тому, що воно було розумним. Не тому, що в мене вже з’явився план. Просто в ту мить не втрутитися означало б погодитися стати іншою людиною, а я надто добре знав ціну таким обмінам. Уночі, лежачи на нарах під облупленою стелею, я почав збирати перший варіант дій…
