Наступного ранку я взявся за те, що вмів найкраще, — спостереження. На сніданку рахував відстані між столами й проходами, дивився, хто сідає ближче до стін, хто обличчям до дверей, хто інстинктивно звільняє місце людям Бороди. На шикуванні відзначав рух наглядачів по периметру: хто йде швидко, хто затримується біля воріт, хто втомлено дивиться під ноги. У цеху, куди нас вивели після сніданку, я вивчив камери, вікна, підсобки й кути, яких техніка не бачила.
Швейний цех містився в довгій одноповерховій будівлі поруч з адміністративним корпусом. Ми шили робочий одяг: рукавиці, фартухи, щільні куртки, прості речі, де головне — рівний шов і кількість. Шість десятків людей сиділи за машинами в чотири ряди. Залізо стукотіло монотонно, голки ходили вгору-вниз, тканина пахла пилом, машинним мастилом і чужими долонями. Розмовляли мало. У таких місцях мовчання не означає порожнечі: люди думають, слухають, запам’ятовують.
На третій день я вперше заговорив із Жуком. Назар працював через ряд від мене. За зміну я кілька разів упіймав його погляд біля виходу. Він дивився не на двері, а кудись за них, туди, де в голові людини ще залишається життя до цього місця: дорога, дім, мати, звичайна кухня, нічна лампа у вікні. Під час короткої перерви майстер вийшов, Щука відвернувся, і я підійшов до його верстата.
— Котушка майже порожня, — сказав я.
Жук підвів очі насторожено, як людина, звикла чекати підступу навіть від простої фрази. Я кивнув на нитку. Вона справді закінчувалася. Він потягнувся по запасну котушку, став незграбно заправляти машину. Я стояв поруч і, не дивлячись на нього, промовив тихіше:
— Етап із міського ізолятора. Кого тут чекають?
Його пальці на секунду завмерли. Потім він продовжив вовтузитися з ниткою.
— Тобі яке діло?
Запитання було не запитанням, а перевіркою. Я відповів так само спокійно:
— Хочу розуміти, як тут усе влаштовано.
Пауза розтяглася. Жук ковтнув, не підводячи голови.
— Привезуть чоловік вісім або більше. Один — свідок у справі. Бороді з волі передали: нехай передумає.
Він сказав це майже без руху губ і відразу ж відступив до свого місця. Майстер повернувся, розмова обірвалася, ніби її не було. Але трьох слів — «передали з волі» — вистачило, щоб картина стала небезпечнішою. Борода виявився не господарем усієї історії, а інструментом. Хтось ззовні мав канал зв’язку, інтерес і можливість тиснути на свідка всередині установи. Отже, загроза йшла не лише з барака. Вона тяглася крізь стіни, крізь телефони, крізь тих, хто носив ключі й міг робити вигляд, що нічого не помічає.
Я не знав, хто саме стояв за цим каналом. Але сама його робота вже багато що пояснювала. В установах такого типу нічого не проходить просто так: телефон, записка, прохання, передане «з волі», завжди чіпляється за чиюсь вигоду або слабкість. Отже, у Бороди був не один покровитель, а ланцюг людей, кожен із яких отримував щось своє. Один — гроші. Другий — тишу. Третій — можливість заплющити очі й не ризикувати посадою. Якщо смикнути за одну ланку надто рано, ланцюг ударить у відповідь. Тому насамперед треба було не смикати, а змусити його тремтіти від сумніву…
