Їй було байдуже, де він спить. Уперше за багато місяців їй було по-справжньому байдуже. Ранок настав сірий, без сонця.
Оксана розплющила очі не тому, що виспалася, а тому, що вже п’ять хвилин дивилася в стелю й зрозуміла: заснути більше не вийде. Даша тихо сопіла поруч, уткнувшись носом у рожеве вухо зайця. Оксана обережно, щоб не розбудити доньку, підвелася, поправила на ній ковдру.
Із дзеркала в коридорі на неї дивилася жінка із сірою шкірою й запалими очима. Вона сама собі кивнула, ніби віталася з кимось знайомим, і пішла на кухню. Вона зварила вівсянку, поставила чайник.
Дістала масло, нарізала сир акуратними рівними скибками, як Андрій любить. Насипала в його улюблену горнятко з написом «Найкращий тато» — торішній подарунок від Даші — дві ложки меленої кави, залила окропом. Усе це вона робила не кваплячись, ґрунтовно, ніби навколо неї сьогодні було стільки ж часу, скільки завжди.
Руки майже не тремтіли. Вона сама здивувалася цьому. Андрій вийшов на кухню в халаті, з пом’ятим обличчям, із телефоном у руці.
Буркнув: «Доброго». Сів за стіл, не підводячи очей. Оксана поставила перед ним тарілку, горнятко, посунула цукорницю ближче.
— Спав погано, — сказав він, чи то скаржачись, чи то виправдовуючись.
— Я чула, ти довго сидів, — рівно відповіла Оксана.
Вона навіть змогла змусити себе ледь усміхнутися.
Не широко, не підкреслено, просто тією втомленою ранковою усмішкою, яку він бачив у неї щодня останніми роками. Андрій кивнув, відпив кави, поліз у телефон. Оксана сіла навпроти зі своєю чашкою чаю, обхопила її долонями.
Дивилася в чай, не на нього. Їй здавалося, що якщо вона підведе очі, він усе зрозуміє. Але він не підвів голови, щоб подивитися.
— Я сьогодні пізніше прийду, — сказав він між ковтками. — У нас велика планірка.
— Добре, — сказала Оксана.
— Я о четвертій забираю Дашу із садка. Потім ми, мабуть, до тітки Люби зайдемо, вона пиріг обіцяла.
— Ну зайдіть.
Він розсіяно кивнув.
— Не забудь, до речі, рахунок за газ.
— Не забуду.
Він допив каву, пішов одягатися.
За двадцять хвилин клацнули вхідні двері. Оксана досиділа за столом до моменту, коли ліфт повіз його вниз, і тільки тоді дозволила собі на секунду опустити голову до столу, притулитися чолом до прохолодної церати. Усе.
Першу перевірку вона пройшла. Даша прокинулася о восьмій. Оксана вдягла її в теплі колготки, вовняну сукню, заплела косу.
Донька не випускала зайця з рук.
— А Зайчик зі мною піде? — спитала Даша.
— Зайчик сьогодні вдома побуде, відпочине, — сказала Оксана.
— Він учора багато говорив, у нього горлечко втомилося. — Даша замислилася над цим поясненням, кивнула й урочисто посадила зайця в крісло біля вікна, щоб тому було цікаво дивитися, як летить сніг. Оксана подумки подякувала їй за розуміння.
Дорогою до садка Даша базікала про Влада, про те, що сьогодні буде ліплення, що Світлана Михайлівна обіцяла показати, як робити сніговика з вати. Оксана тримала її теплу долоньку у своїй і слухала уважно, ніби нічого важливішого за цю балаканину у світі зараз немає. У якомусь сенсі так воно і було.
У роздягальні садка було гамірно: батьки знімали з дітей комбінезони, вихователька гукала когось із-за дверей. Оксана розстебнула Даші чобітки, допомогла взути змінне взуття, поцілувала в маківку. Донька побігла.
Оксана випросталася й постояла біля шафки ще кілька секунд, збираючись із духом. Світлану Михайлівну вона перехопила в коридорі, коли та несла стос підписаних малюнків.
— Світлано Михайлівно, у вас хвилинка є? — тихо спитала Оксана.
Вихователька — жінка років п’ятдесяти, повна, зі стомленими добрими очима — подивилася на неї уважно.
— Є. Щось із Дашею?
— Не зовсім.
— Я хотіла спитати: ви останнім часом нічого дивного за нею не помічали? Може, вона щось казала про дім, про мене?
Світлана Михайлівна поставила стос малюнків на підвіконня, озирнулася, відвела Оксану в маленький закуток біля вікна, подалі від інших батьків.
— Знаєте, — сказала вона неголосно, — я якраз думала з вами поговорити.
— Але все якось не наважувалася, щоб не лізти. Даша в нас цього тижня один раз при всіх сказала, що мама плаче. А через день — що мама забуває її в садку.
— Я їй кажу: «Дашо, сонечко, ти в нас завжди з мамою йдеш однією з перших, хто це тобі сказав?» Вона мовчить. Потім ще каже: «Це гра». Мені це, чесно кажучи, не сподобалося.
В Оксани щось сіпнулося всередині, але обличчя вона втримала.
— Дякую, — сказала вона. — А ви не могли б це підтвердити, якщо знадобиться?
Світлана Михайлівна довго дивилася на неї.
Здається, вона все зрозуміла за кілька секунд.
— Дорога моя, — сказала вона тихо, — я вас із Дашею три роки бачу. Ви завжди приходите по неї вчасно, завжди з термосом, вона завжди вдягнена по погоді.
— У неї шкарпетки чисті, усі поробки здані. Якщо знадобиться, я все підтверджу.
Оксана кивнула, не в силі відповісти. Вихователька торкнулася її плеча.
— Ви тримайтеся, — сказала вона.
— Що б у вас там не було, ви тримайтеся.
Від садка Оксана поїхала не додому, а до педіатра. У Даші наступного тижня був плановий огляд, і Оксана заздалегідь зателефонувала лікарці, попросивши підготувати виписку з медичної картки…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
