Їхня педіатриня Галина Романівна, маленька, моторна жінка із сивим чубчиком, у якої всі діти району були розписані по роках, знала їх давно. Оксана не стала нічого розповідати прямо, тільки попросила:
— Якщо можна, дайте довідку, що дитина здорова, спокійна, розвинена за віком, жодних ознак занедбаності.
Галина Романівна подивилася на неї поверх окулярів.
— Що сталося, Оксано?
— Поки нічого страшного, — сказала Оксана. — Просто мені може знадобитися офіційне підтвердження, що я хороша мати.
Лікарка мовчки кивнула й сіла писати.
Оксана дивилася, як її ручка ковзає по бланку, і трималася за край столу, щоб не закрутилася голова. Після лікарки вона заїхала до тітки Люби, сусідки з четвертого поверху, яка знала Оксану від самого їхнього переїзду в цей дім. Тітка Люба пекла якраз обіцяний пиріг, у квартирі пахло яблуками й корицею, на підвіконні лежав товстий рудий кіт і дивився одним оком.
Оксана сіла до столу, відмовилася від чаю, відмовилася від пирога, а потім усе-таки заплакала. Уперше від минулого вечора. Тітка Люба нічого не питала, поки Оксана не видихалася.
Тільки підсунула горнятко, поклала долоню їй на зап’ясток. Потім Оксана розповіла. Трохи, найголовніше.
Про зайця. Про те, що він учив Дашу говорити. Про жінку, яка має прийти.
Тітка Люба слухала, не перебиваючи. Тільки один раз коротко перехрестилася.
— Значить так, — сказала вона, коли Оксана закінчила.
— Ти коли точно дізнаєшся, якого вечора ця тітка до вас прийде, мені одразу скажи. Я того вечора буду в себе, з квартири ні на крок. Якщо що, я за хвилину у вас на порозі.
— З моїм чоловіком на підмозі. Зрозуміла?
Оксана мовчки кивнула. Додому вона повернулася близько полудня.
До зустрічі з юристкою в неї лишалася майже година. Вона сіла до ноутбука й відкрила свою папку, куди всі ці роки складала домашні рахунки: квитанції за квартиру, чеки за дитячий одяг, перекази за садок, оплату гуртків. Усе лежало за датами, акуратно, місяць до місяця.
Вона роздрукувала найважливіші папери, склала в пластикову папку. Туди ж додала виписки з медичної картки Даші, довідки від лікарів, копії страхових документів. Потім узяла до рук планшет чоловіка.
Планшет у них був спільний, сімейний: на ньому дивилися фотографії, а Даша іноді вмикала мультики. Паролем була дата народження Андрія, і він ніколи її не змінював. Оксана відкрила планшет із таким відчуттям, ніби переступала якийсь невидимий поріг.
Але зупинятися вже було не можна. Вона відкрила месенджери й майже відразу знайшла листування з Вірою К. Читати було важко. Не тому, що там було щось особливо скандальне, а тому, що там було буденно.
Ніби в Андрія й цієї жінки давно вже склався свій побут — спільний, окремий від їхнього з Оксаною. Віра писала: «Не забудь, у мене в середу лікар». Андрій відповідав: «Пам’ятаю, відвезу».
Віра писала: «Мама твоя знову дзвонила». Андрій писав: «Не бери в голову, це ненадовго». І серед усього цього — фрази, від яких в Оксани стиснуло десь у грудях.
«Мала швидко звикне, діти в цьому віці забувають за місяць. Головне, щоб усе в суді оформили, далі вже неважливо. Ти тільки поки з нею м’якше, їй треба, щоб ти стала рідною».
Оксана сфотографувала екран телефоном. Усе листування. З датою зверху, з іменем контакту.
Потім знайшла його листування з двома друзями: там Андрій скаржився класично, по-чоловічому. «Дружина зовсім попливла, нерви, сльози, нічого не розуміє, тягну на собі все». Оксана зберегла й це.
Слова «тягну на собі все» викликали в неї дивне коротке відчуття — не образи, а якогось втомленого впізнавання. Рівно ті самі слова про себе думала вона, тільки вголос не казала. О першій вона закрила планшет, поклала його точно на те місце, де він лежав.
Навіть кут вирівняла. Копії всіх листувань пішли на її другу пошту й у хмару, до записів з іграшки. О другій Оксана сиділа в кабінеті юристки…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
