Говорити не могла. Додому вони з Дашею повернулися о п’ятій. Оксана зайшла в квартиру спокійним кроком, роздяглася, помила руки, поставила варитися макарони.
Усе як завжди. Даша побігла вітатися із зайцем, той терпляче чекав її в кріслі. Оксана чула, як донька йому щось шепоче.
Андрій прийшов о сьомій. Втомлений, але якийсь пожвавлений, із блиском в очах. Поцілував Дашу в маківку, цьомкнув Оксану в щоку недбало, як ставлять печатку.
За вечерею він був майже лагідний.
— Слухай, — сказав Андрій між іншим, накладаючи собі салат, — у мене на роботі є одна дуже хороша жінка, сімейна психологиня. Я подумав, може, їй до нас зайти в четвер.
— Чаю поп’ємо, вона з Дашею пограється, подивиться. Абсолютно безкоштовно. Ну, знайома.
Оксана повільно жувала макарони. Потім проковтнула.
— У четвер? — перепитала вона.
— Добре. Нехай заходить.
Вона навіть змогла усміхнутися.
Рівно, спокійно.
— Ти бачиш, — Андрій раптом м’яко накрив її руку своєю долонею, — я ж про вас дбаю.
— Тобі важко останнім часом. Нехай подивиться людина збоку, порадить щось.
Оксана подивилася на його долоню на своїй руці.
У нього була тепла долоня, знайома до останньої складочки. Вона обережно вивільнила руку під приводом того, що треба передати Даші хліб.
— Дякую, що подумав про мене, — сказала вона.
Уночі, коли всі спали, Оксана сиділа на кухні з чашкою вистиглого чаю. За вікном тихо падав сніг, у дворі горіли самотні ліхтарі. Вона відкрила телефон і набрала коротке повідомлення тітці Любі: «У четвер, близько сьомої. Будьте, будь ласка, вдома».
Тітка Люба відповіла за хвилину: «Буду». Оксана відправила таке саме повідомлення Лідії Степанівні.
Юристка відповіла: «Прийнято. Усе зробимо за планом»…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
