Оксана поставила чашку на стіл, посиділа ще трохи в темряві. Усередині в неї вже не було тієї нічної крижаної порожнечі. Залишилася тільки тиха, рівна, майже чужа зібраність.
Уперше за довгий час вона відчувала, що не вона залежить від обставин, а обставини — від неї. До четверга залишалося два дні.
Ранок четверга Оксана зустріла рівно, без внутрішнього тремтіння, якого сама боялася.
Вона відвезла Дашу в садок, купила дорогою додому пачку доброго печива й коробку цукерок, які зазвичай ставлять на стіл перед гостями. Розставила на кухні чисті чашки, протерла церату, поміняла рушники біля мийки. Усе як для пристойного візиту.
Тільки телефон вона поклала на підвіконня в кімнаті екраном догори, з уже відкритим диктофоном, і поруч — другий, старий, про всяк випадок. Андрій прийшов о шостій. Був підкреслено спокійний, навіть допоміг накрити на стіл.
Один раз мимохідь сказав: «Ти, головне, не хвилюйся, вона добра жінка». Оксана кивнула. Даша сиділа на килимі у вітальні, вкладала зайця в лялькове ліжечко й щось шепотіла йому в рожеве вухо.
Дзвінок у двері пролунав за чверть восьма. Жінка виявилася ровесницею Оксани, в акуратному сірому пальті, з папкою в руках. Представилася Тамарою Іванівною.
Вона усміхнулася чемно, трохи завчено. Пройшла на кухню, сіла, прийняла чашку чаю. Дістала блокнот.
Тамара Іванівна почала зі звичайних запитань: як давно вони живуть разом, хто займається дитиною, як минають вечори. Оксана відповідала рівно, коротко. Андрій часто втручався в розмову, ніби поспішав.
— Знаєте, — сказав він, доливаючи гості ще чаю, — я вам чесно скажу. Оксана в мене чудова, але останнім часом їй важко. Нервує часто.
— Забуває. От учора Дашу ледь у садку не залишила.
— Не залишила, — тихо сказала Оксана.
— Ну не залишила, але запізнилася. Я до того, що допомога потрібна. Збоку видніше.
Тамара Іванівна обережно кивала, щось записувала. Спитала, чи можна запросити дівчинку. Даша зайшла із зайцем в обіймах.
Даша сіла матері на коліна, подивилася на незнайому тітку без великого інтересу. Тамара Іванівна усміхнулася їй тією професійною усмішкою, яку Оксана відразу впізнала — не теплою, а робочою.
— Дашуню, а розкажи мені, як ви вдома живете? Мама в тебе яка?
Даша замислилася.
Потім сказала:
— Мама в мене хороша. Вона мені косички плете.
— А тато?
— І тато хороший.
— Тільки він багато працює.
— А мама з татом сваряться?
Даша знизала плечима. Андрій кашлянув.
— Дашо, — сказав він м’яко. — А пам’ятаєш, ти розповідала, що мама іноді плаче? Ти от тітці розкажи, як ми з тобою говорили.
Оксана не поворухнулася. Вона тільки повільно поклала долоню на коліна доньки, ледь-ледь, ніби нагадуючи: «Я поруч». Даша подивилася на батька.
Потім на матір. Потім знову на батька. У неї здригнулися губи.
— Тату, — сказала вона тихо. — А це вже не гра, так?
На кухні стало дуже тихо. Тамара Іванівна перестала писати…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
