Надія підійшла. Обійняла його зі спини. Міцно.
Артем не відсторонився. Стояв нерухомо. Потім незграбно поплескав її по руці.
Його версія обіймів. Краще, ніж нічого. Переїзд був у суботу.
Дві валізи, усе, що було в Артема. Одяг, книжки, кросівки для скелелазіння. Надія допомогла розставити меблі.
Старий диван, стіл, ліжко. Приготувала першу вечерю на новій кухні. Гречка з тушонкою.
Їли мовчки. Потім Надія встала, одягла куртку. Біля дверей обернулася.
«Ти подзвониш?» — спитала вона, застібаючи ґудзики. «Подзвоню», — кивнув Артем. Вона пішла.
Двері зачинилися тихо. Надія спустилася сходами, вийшла на вулицю й сіла в автобус.
Доїхала додому. Відчинила двері своєї квартири. Порожнеча зустріла тишею.
Сіла на диван. Дістала дві фотографії з шафи. На першій — Артем, вісім років.
Брудний, із довгим волоссям, перелякані очі. Дитбудинок. На другій — Артем, вісімнадцять років.
Серйозне обличчя, коротка стрижка. Не усміхається, але живий. Справжній.
Поставила обидві на тумбочку й довго дивилася. Десять років минуло від того дня, як вона забрала Артема з дитбудинку.
Тепер Артем жив сам. Удень працював на будівництві, увечері вчився в коледжі.
Звикав до тиші. Щосуботи приходив до Надії. Допомагав по дому, лагодив кран, віша́в полиці, виносив сміття.
Вечеряли разом. Сусіди у дворі віталися з ним. Він кивав мовчки.
Ніхто більше не називав вовченям. Просто Артем. Сусід Надії.
Надія дивилася на нього щосуботи й думала: впорався. Попри все. Увечері, коли він ішов, стояв біля дверей, застібаючи куртку.
«Мені пора», — казав він, поправляючи комір.
«Приходь у суботу», — просила Надія щоразу.
«Прийду», — відповідав він. Двері зачинялися. Надія залишалася сама.
Самотність повернулася. Але тепер це було інше. Не порожнеча, як після смерті Дарини.
А очікування. Очікування суботи. Вона вмикала чайник, сідала біля вікна, дивилася на двір.
Артем ішов до зупинки. Високий силует у темній куртці. Надія усміхалася.
Він повернеться. У суботу. Завжди повертається.
За вікном падав сніг. Початок зими. Десять років позаду.
Попереду — невідомість. Але вони впоралися. Разом.
Запах диму розбудив Артема о пів на третю ночі. Різко розплющив очі, сів на ліжку. Нюхав повітря, як звір.
Чуткий сон лишився з дитинства. Схопився, підбіг до вікна. Будинок навпроти, третій поверх.
Вікна палали помаранчевим. Дим валив чорними клубами. Схопив телефон із тумбочки.
Пальці натискали цифри автоматично. «Пожежна служба, слухаю», — відповів черговий голос. «Будинок 23, горить квартира на третьому поверсі», — випалив Артем хрипко, одягаючись на ходу.
«Виїжджаємо», — кинув черговий. Артем сунув телефон у кишеню, натягнув джинси й куртку, на ходу взувся й вибіг із квартири.
На вулиці пахло гаром. Будинок навпроти палав. Вогонь лизав вікна, вибивав шибки.
Нікого поруч. Район спав мертвим сном. Артем підбіг до під’їзду, подивився вгору.
Третій поверх увесь у вогні. Полум’я виривалося з вікон, як живе. Зсередини долинули крики.
Тонкі, дитячі. Серце закалатало. Інстинкт кричав: «Біжи! Тікай! Небезпечно!» Але в голові спалахнула картинка.
Він сам, чотири роки, один у лісі. Покинутий. Нікому не потрібний.
Рвонув до дверей під’їзду. Зачинено. Домофон.
Гатив ногою в двері, але вони не піддавалися. Озирнувся. Побачив камінь біля клумби.
Схопив, розмахнувся, вдарив по склу дверей. Скло розлетілося з тріском. Артем просунув руку, відчинив зсередини…
