Артем допоміг прибрати квартиру. Мовчки, методично. Надія мила посуд, Артем витирав і розставляв по місцях.
Звична робота, що не потребує слів. По радіо залунала давня пісня про кохання.
Надія тихо наспівувала мелодію, не помічаючи цього. Артем слухав. Не підспівував.
Але кутик губ сіпнувся. Майже непомітно. Майже усмішка.
Закінчили. Сіли пити чай на кухні. За вікном сідало сонце.
«Наступного місяця змагання», — сказав Артем, розмішуючи цукор у чашці. «Регіональні. Приїдеш?» «Звісно».
Надія кивнула без вагань. «Я завжди приїжджаю». Артем кивнув.
Подивився у вікно. Мовчав хвилину. Потім неголосно, майже собі під ніс промовив:
«Добре, що ти мене тоді забрала». Надія завмерла з чашкою біля губ. Подивилася на сина.
Він не дивився на неї. Дивився у вікно на західне небо. Але сказав.
Уперше за п’ять років сказав це вголос. Надія поставила чашку. Взяла його руку через стіл.
Стиснула. «Я теж», — прошепотіла вона. Вони сиділи так, тримаючись за руки, поки зовсім не стемніло.
Артем змінився, але минуле не відпускало. Минуло ще кілька років. Він закінчував школу, а справжнє випробування було вже близько.
Підсумковий іспит з математики закінчився об 11:45. Артем вийшов із будівлі школи. Біля воріт його чекала Надія. Їй було п’ятдесят п’ять, сиве волосся ховала хустка.
«Як?» — спитала вона, ступивши назустріч. «Нормально», — відповів Артем. Наперед вихвалятися він не звик.
За два тижні прийшов результат: 92 бали. Невдовзі з технічного коледжу повідомили, що Артема зараховано на будівельне відділення. «До університету не хочеш? — спитала Надія за вечерею, дивлячись на документи. — Із такими результатами взяли б».
Артем похитав головою, доїдаючи картоплю. «Хочу працювати руками, — сказав він просто. — Не сидіти за партою ще п’ять років».
Надія не сперечалася. Розуміла. Йому потрібно щось фізичне.
Бетон, цегла, стіни. Щось справжнє. Улітку Артем влаштувався на будівництво.
Підсобником. Тягав мішки з цементом, місив розчин, подавав цеглу мулярам. Бригадир Володимир, чоловік років 52, із прокуреним голосом, дивився на нього перший тиждень уважно.
«Не ледачий, — сказав він іншим робітникам, закурюючи. — Хороший хлопець». Робітники намагалися розговорити новенького.
Питали про дівчат, про плани, про життя. Артем відповідав односкладово. Працював мовчки.
«Ти чого такий похмурий?» — спитав один із них, Роман, укладаючи цеглу. «Дівчина кинула?» «Я не похмурий». Артем підняв мішок на плече. «Просто такий».
Роман хмикнув, замовк. За тиждень перестали чіплятися. Звикли.
Працювали поруч мовчки. Артем не заважав, робив своє. Цього вистачало.
Увечері Надія прийшла додому пізніше, ніж звичайно. Волочила ноги, трималася за перила в під’їзді. П’ятдесят п’ять років, а почувалася на десять старшою.
Відчинила двері, скинула туфлі, впала на диван. Заплющила очі. Спина боліла так, що хотілося плакати.
Почулися кроки з кухні. Артем вийшов, побачив її, насупився. «Ти що?» — спитала Надія, підводячи голову.
«Відпочивай», — кинув він коротко й повернувся на кухню. За двадцять хвилин приніс тарілку. Макарони з котлетами.
Їжа була проста, але гаряча. Надія взяла тарілку й подивилася на сина. Виріс.
Майже метр вісімдесят. Широкі плечі від будівництва й скелелазіння. Жорсткі риси обличчя.
Коли він устиг стати дорослим? Їла мовчки. Артем сидів навпроти, доїдав свою порцію. За вікном сутеніло.
«Смачно, — сказала Надія, допиваючи чай. — Дякую». Артем кивнув, забираючи тарілки.
Після вечері він повернувся до кімнати, але не зачинив дверей. Постояв у проході. Надія дивилася телевізор, перемикаючи канали.
«Я хочу зняти квартиру», — промовив Артем, дивлячись у підлогу. Надія завмерла. Пульт випав із рук на диван.
«Навіщо? — спитала вона, повертаючись до нього. — Тобі тут погано?» «Добре». Він похитав головою. «Але мені вісімнадцять».
«Час». Надія розуміла логіку. Розуміла розумом.
Але всередині щось стиснулося, боляче, різко. Знову самотність. Знову порожня квартира.
Артем побачив її обличчя. Підійшов, сів поруч. «Я приходитиму», — сказав він, дивлячись на неї.
«Щотижня. Обіцяю». Надія кивнула, намагаючись усміхнутися.
Губи тремтіли. «Добре, — видушила вона. — Ти маєш рацію».
«Тобі час». Але вночі, коли Артем спав, вона плакала в подушку. Боялася, що він піде й не повернеться.
Що заживе своїм життям. Що забуде її. Артем збирав три місяці. Робота на будівництві, кожна копійка в конверт. Дивився оголошення вечорами.
Знайшов однокімнатну в сусідньому районі. Дешева, стара, але своя. З’їздив подивитися, повернувся.
«Беру, — сказав він Надії за вечерею. — Ремонт потрібен. Допоможеш?» «Звісно», — відповіла вона відразу.
Два тижні фарбували стіни разом. Біла фарба, запах розчинника. Артем фарбував високо, Надія — низько.
На третій день, коли закінчили з кухнею, Артем витер руки ганчіркою, подивився на неї.
«Дякую», — сказав він неголосно.
«За що?» — Надія змивала фарбу з пензлів.
«За все». Він відвернувся до вікна. «За те, що тоді забрала. За те, що не повернула. За все». Надія завмерла.
Обернулася. Він стояв спиною, напружено розправивши плечі. «Я не забуду», — додав він, не обертаючись…
