Вона запахнула кофту, вкрила його сірою хусткою й полами кожуха. Кожна річ, якою можна було прикритися, раптом набула точної ціни. Жодна не заміняла тепла, але всі разом допомагали не віддати відразу те небагато, що лишалося в неї самої. Лена підтягла коліна й згорнулася довкола сина.
Там, біля печі, кожна приготована річ уявлялася частиною спокійного чекання: розправити, скласти, прибрати, щоб потім було під рукою. Тут часу на лад не лишилося. Тепер важливим було тільки, чи закрита маленька спина, чи не проходить холод між полами кожуха, чи досить близько вона притисла сина. Вона не обдумувала цього по пунктах. Просто вся зверталася до нього, помічаючи тілом, де треба вкрити щільніше. Власну втому доводилося відсувати рівно настільки, щоб зробити ще один рух, поки руки остаточно не перестануть слухатися.
Вона закривала його спиною, руками, грудьми. Відсувала від холодної цегли, ховала від повітря, що пробиралося під одяг. Нахилилася над маленьким личком і почала дихати на нього. Їй не було чого дати, крім власного тіла й власного дихання, і вона віддавала їх, не відділяючи турботу від останнього зусилля жити.
Шкіра дитини була тонка, волога. Під губами відчувалося його крихітне тім’ячко. Він трохи заспокоївся, заворушився біля грудей, тицьнувся навсліп, і Лена допомогла йому. Кричати перестав. Тепер можна було розрізнити часте дрібне дихання з тоненьким присвистом.
Цей звук став для неї головним. Зовні могла стихнути завірюха, у лікарні могли замкнути ще одні двері, могла поїхати машина — вона цього не знала. Але тут під хусткою дихав син. Поки вона чула й відчувала це, лишалася потреба не розслабитися, не дати рукам розійтися, не лишити його відкритим холоду.
Мороз проникав знизу, крізь ватяне лахміття, і згори, з нерухомого повітря. Укриття від вітру не могло перетворити покинуту котельню на теплу кімнату. Лена відчувала, як сили йдуть разом із теплом. Спершу ноги стали важкими й чужими, потім ця вага піднялася вище.
Нижче колін вона майже нічого не відчувала. Поворухнути ступнями не виходило, та вона вже й не пробувала: вся увага була біля грудей. Руки теж переставали слухатися. Долоня лежала на дитині, але Лена не відчувала пальців і тому не могла зрозуміти, наскільки міцно тримає.
Вона почала рахувати його вдихи. Раніше в дорозі рахувала свої, щоб пережити перейму. Тепер рахунок належав йому: маленький рух під долонею, ще один, ще. Раз, два, три. Це було точніше за надію. Не треба було переконувати себе, що він живий, — треба було дочекатися наступного вдиху й відчути його.
Коли пальці остаточно заніміли, навіть ця проста певність почала вислизати. Рука торкалася малюка, але відчуття було тьмяним. Лена прислухалася дужче, підносила обличчя ближче. Чотири, п’ять. Поки рахунок тривав, вона не дозволяла думкам іти туди, де вже не вимагалося зусилля.
Насилу підтягла кулак до горла. Там була сувора нитка. Лена не бачила її, не могла спритно перебрати пальцями, як робила щовечора, але знала місце напам’ять. Обручка завжди була тут. У санях, на ґанку, в приймальному покої вона лишалася біля її шкіри, і зараз лишалася теж.
Їй удалося затиснути нитку. Вона притягла обручку до грудей, туди, де лежав син, і тримала, скільки могла. Цей рух уже не був перевіркою, чи на місці дорога річ. Їй хотілося втримати ту руку, яка колись надягла обідок на палець і пообіцяла повернутися.
Обличчя Андрія розпливалося в пам’яті. Як не намагалася Лена, риси не складалися виразно. Зате голос вона ще пам’ятала. Тихий, рівний голос читальні, зимової лавки, останньої розмови перед потягом. Він ніби лишався поруч, хоч самої людини не було і вона не знала, чи жива вона десь іще.
Обручка, голос, дихання сина з’єдналися в одне. Триматися, рахувати, не розтискати рук. Великих думок більше не було, не вміщалося ні образи на лікаря, ні тривоги за старого, ні питання про справедливість. Усе це вимагало простору всередині, а його займала одна маленька тепла людина під її кофтою.
Потім їй стало добре. Холод ніби послабшав, по важкому тілу розійшлося тепло. Повіки налилися, захотілося заплющити очі й перестати рахувати. У тій ясній частині свідомості, що ще лишалася, Лена розуміла: це погано. Вона пам’ятала, що сон на морозі може виявитися останнім, і все одно відпочинок вабив сильніше за колишнє.
Рахунок почав збиватися. Один вдих, другий, потім незрозумілий проміжок, і треба починати знову. У темряві з’явилися жовті плями, схожі на вікна лікарні. Вони наближалися, розпливалися, перетворювалися на теплий коридор. Лена вже не могла розрізнити, чи згадує його, чи бачить уві сні.
Їй здавалося, хтось відкидає ковдру й кличе до столу. Замість мазуту пахло крейдою й чорнилом. Шкільний клас, знайомий простір, де не треба ховатися від морозу і можна просто сісти. Вона майже потяглася в це видіння, але згадала про сина.
Притисла його міцніше тим зусиллям, яке ще лишалося в руках. Нахилилася, щоб тіло й далі вкривало малюка навіть тоді, коли вона перестане рухатися. Хай його гріє довше. Ця думка була ясною, простою і сильнішою за бажання заснути. Лена вже не уявляла, як урятується сама, але все ще намагалася лишити йому більше часу.
Страх зник. Вона не перестала розуміти небезпеку — просто на страх більше не лишилося сил. Турбота зайняла його місце цілком. Зігріти, втримати, дотягти. До чого саме, Лена не знала. За замкненими дверима допомоги не було, зворотної дороги в неї не було, і чекати чоловіка в цій котельні було б безумством.
Вона його й не чекала. Не думала, що зараз хтось увійде і все виправить. Тільки рахувала вдихи, наскільки вистачало свідомості, і не випускала нитки. У цьому полягала остання доступна їй справа, яку ще не можна було полишити.
Зовні зовсім ущух вітер. Перед світанком на лікарняне подвір’я опустилася глибока морозна тиша. Лена лежала серед старих тілогрійок, згорнувшись біля дитини, і поступово йшла в тепло, якого насправді не було. Жовті вікна наближалися, знайомий голос неголосно кликав на ім’я.
Рахунок обірвався. Вона вже не могла сказати, коли почула останній вдих. І тоді крізь майже згаслу свідомість пробився інший звук. Далекий, рівний, він ішов від землі, від дороги, ставав гучнішим. Не вітер, не скрип саней.
За цегляними стінами наближалися мотори. Кілька машин одразу. Лена не розуміла, чує їх насправді чи вони теж належать сну, і все ж потяглася до цього гулу тим небагатьом, що в ній іще лишалося…
