— На обліку, значить? У себе в глушині? — перепитав Коваль. — А батько дитини де в нас? Чоловік, так би мовити. Він вас привіз? Чи цей літній чоловік і є чоловік?
— Це сусід. Допоміг доїхати. А в карті написано про вагітність, не про чоловіка.
— Відсутність чоловіка теж багато про що говорить.
Він не простягнув руки. Заклав їх за спину й трохи хитнувся на ногах. Відмова взяти зошит була такою ж ясною, як і його слова: він не збирався розбиратися, що записав фельдшер.
— Знаємо такі історії. Нагуляють десь, а потім до нас, на чисте ліжко. Ви для мене, любонько, не перша.
Обкладинка лишалася перед ним. Лена не опускала карти. Їй здавалося, якщо прибрати її зараз, розмова остаточно стане тільки про те, що він вирішив за неї. Поки вона тримає папір, перед ним існує й інший бік — породілля з передчасними пологами, яку можна оглянути.
Із кінця коридору долинув голос Валентини Леонідівни: вона просила змінити воду. Двері палати рипнули, війнуло теплим ліжком. Майже одночасно з кабінету знову засміялися. Між цими звуками Лена стояла на протязі, за кілька кроків від морозу, з водами, що відійшли цієї ночі.
У роті пересохло. Вона спробувала ковтнути, але вийшло важко. Підходив новий біль, і слова ставали зайвою роботою, на яку треба було відбирати сили в тіла. Коваль уже відвертався, втрачаючи до неї інтерес. Усе необхідне для рішення він, вочевидь, дізнався з голого пальця.
Тоді медсестра ступила між ними.
— Олеже Борисовичу, так не можна. Вона ж народжує. Ледве стоїть, усю ніч добиралася. На підлогу зараз ляже, якщо будемо тримати. Є оглядова, кушетка. Я сама допоможу, тільки дозвольте.
Ніна Степанівна говорила неголосно, м’явши край халата. Вона намагалася дібрати доводи, від яких неможливо відмахнутися. Не просила звільнити все відділення, не вимагала, щоб головний лікар кинув важливу пацієнтку. Пропонувала взяти жінку на себе, дати їй бодай місце під дахом.
— Що ж ми робимо? — додала вона. — Породіллю не можна виганяти. Це ж на нашій совісті буде.
Обличчя Коваля стало жорстким.
— Ви мені проповідь читати прийшли? Посада у вас яка? Медсестра. От і виконуйте розпорядження.
Він говорив уже не лагідно. Та інтонація, яка діставалася пані на кушетці, зникла без сліду.
— Сьогодні тут дружина Вадима Аркадійовича. Їй потрібні тиша і всі вільні руки. А ви пропонуєте поруч із палатою пологи влаштувати? Крики, кров, метушню? Щоб він вийшов і подивився, що в мене тут коїться?
Він зробив паузу, ніби чекав, що одного цього пояснення досить усім присутнім.
— Пологове приміщення ремонтують. Окрема палата зайнята. Місць немає, приймати нікому. Хай повертається, звідки приїхала. Є ж там фельдшер, повитухи. Як інші народжують, так і вона народить.
— Назад куди їй? — спитав Григорович від дверей. — Вона дорогою помре. І дитина разом із нею.
Головний лікар подивився на старого, але не відповів. Він не питав, скільки їхали, що було на річці, чи витримає кінь зворотний шлях. Ці обставини заважали б простому рішенню, до якого він уже дійшов. Треба прибрати жінку, поки господар району не побачив безладу в лікарні.
У цьому рішенні зійшлися страх і звичка догоджати. Коваль боявся невдоволення Савченка і водночас дорожив можливістю показати, як бездоганно влаштував його дружину. Незнайома породілля руйнувала цю зручну картину. Через неї довелося б займатися роботою, яка шумить, вимагає уваги й не дозволяє тримати коридор порожнім і тихим.
Лена все ще тримала карту. Рука тремтіла від холоду й утоми. Вона більше не повторювала прохання: не знала, які слова додати до того, що вже сказала. Їй хотілося тільки, щоб він побачив документ і перестав дивитися на неї як на винну прохачку.
Коваль так і не розкрив зошита. Повернувся до медсестри, коротким рухом підборіддя вказав на двері й вимовив майже втомлено:
— Виведіть її. Лікарню на нічліг для гулящих я перетворювати не дозволю…
