Розвальні зупинилися біля машини. Із розчинених лікарняних дверей валувала пара, на ґанку рухалися люди в білих халатах. Лена підвелася на лікті й на мить відчула майже дитячу радість: тут не сплять. Тут когось чекають, зустрічають, допомагають увійти. Отже, і їй зараз допоможуть.
Вона ще не розрізняла, навколо кого зібралися всі ці люди. Бачила тільки відчинені двері й світло. Після дороги цього виявилося досить, щоб повірити в кінець муки. Тепло було так близько, що хотілося вважати його вже своїм, хоч із саней вона ще навіть не встала.
Але зустрічали тут іншу жінку. Із чорної машини під руки вели пані у світлій пухнастій шубі. Вона йшла сама, однак раз у раз обвисала на тих, хто її супроводжував. Довкола неї рухалися обережно й квапливо водночас, намагаючись виконати будь-яке побажання ще до того, як воно пролунає.
— Не хапайте мене так. Мені душно, — тягнула жінка, відштовхуючи чиюсь руку і тут же знову спираючись на неї. — Усю дорогу в машині дихати не було чим. Світло приберіть, воно просто в очі. І тихіше, будь ласка, я шуму не зношу.
Її голос добре чувся на морозі. У ньому було невдоволення людини, звиклої, що незручність негайно усувають. Лена лежала під старим кожухом і дивилася на чужу шубу. Обох привезли до однієї лікарні однієї ночі, але навіть на ґанку їхня поява означала зовсім різне.
Григорович зліз із передка й підійшов до неї.
— Ти полеж. Я когось покличу. Там товкотнеча, трохи б зачекати.
Лена перечекала чергову перейму, вчепившись у борт. Біль тримав довго; на обличчі виступив піт, який одразу холодив шкіру. Коли відпустило, вона похитала головою.
— Не можу більше чекати.
Вона спустила ноги. Старий підставив плече, допоміг дійти до сходів. На ґанок Лена піднімалася сама, боком, тримаючись за обледенілі поруччя. Кожен крок віддавався внизу живота. У дверях довелося зупинитися й прихилитися до косяка: без опори стояти вона вже не могла.
У приймальному покої було жарко. Після вулиці запахи вдарили різко — карболка, хлорка, сира вапняна побілка. Під стелею гуділа довга лампа, заливаючи приміщення холоднуватим світлом. Лена дивилася на лінолеум, на кушетку біля стіни, на людей, яким не треба було ховати обличчя в комір, щоб вдихнути.
Пані лежала на кушетці в розстебнутій шубі. Над нею схилився огрядний чоловік у халаті поверх костюма. Навіть тепер він був при краватці, гладко виголений, обличчя здавалося ситим і одутлим. Поруч стояла медсестра в туго зав’язаній косинці.
— Валентино Леонідівно, не хвилюйтеся. Зараз усе влаштуємо, — говорив чоловік майже лагідно. — Ніно Степанівно, воду, грілку. І готуйте окрему палату. У кінці коридору, ви знаєте яку.
— Олеже Борисовичу, але там же…
— Я сказав: готуйте.
Він не закричав. Просто повернув голову, подивився на медсестру, і вона замовкла. Лена встигла помітити, як та підтиснула губи, перш ніж піти. Одного погляду тут вистачало, щоб не дати людині закінчити заперечення.
Із глибини коридору долинали інші запахи — лимон, коньяк. У прочиненому кабінеті горіло світло, звідти котився чоловічий сміх. Він звучав особливо дивно серед лікарняної обстановки: не випадкова усмішка втомленої людини, а вдоволений, неквапний сміх, якому ніщо не заважало.
Григорович увійшов слідом і зняв шапку. Оглянув приймальний покій, затримав погляд на шубі й на чоловікові в халаті. Потім присунувся до Лени й сказав майже беззвучно:
— Савченкова жінка. Районного начальника. Вона сюди через будь-яке нездужання приїздить. Окрему палату під неї тримають.
Він помовчав, подивився в бік кабінету, звідки знову засміялися.
— Не вчасно ми, дівко. Ох, не вчасно.
Тепер Лена розуміла, заради кого двері були відчинені й чому стільки людей виявилося на ногах. Її власного приїзду ніхто не чекав. Чорна машина привезла жінку, для якої тут заздалегідь знаходилося місце. А Григорович довіз свою пасажирку крізь річку й завірюху лише до порога.
Першою її помітила медсестра, що повернулася з коридору. Зупинилася, подивилася на старого з шапкою і на Лену, яка трималася за живіт, потім швидко підійшла.
— Господи, та ти ж народжувати приїхала! Звідки ж у таку ніч? Присядь, мила, ось сюди.
— Із селища. Перейми ввечері почалися, води відійшли. До строку ще місяць.
Ніна Степанівна Левченко обернулася до головного лікаря. В її обличчі було вже не службове піклування про важливу відвідувачку, а тривога людини, яка побачила справжню біду.
— Олеже Борисовичу, тут породілля. Чотирнадцять верст у завірюху їхали. Треба подивитися, їй скоро народжувати.
Коваль підтикав подушку під спину пані.
— Зачекайте хвилину. Ви хіба не бачите, що я зайнятий?
Валентина Леонідівна прочинила очі й подивилася до дверей. На хустку, обліплену снігом, на старий кожух, на валянки. Потім гидливо відвернулася.
— Хто це ще? Від неї холодом тягне і мужиком пахне. Мені й так зле, а ви з вулиці всіх тягнете. Я просила спокою.
— Зараз, зараз, усе владнаємо, — заметушився Коваль.
Лена стояла біля косяка й чула, як її присутність перетворюють на незручність. Вона ще не встигла попросити нічого, крім допомоги при пологах, а вже заважала: приносила холод, пахла дорогою, забирала чужу увагу. Під кожухом були перейми, відійшлі цієї ночі води, дитина, яка поспішала народитися. Ззовні для них лишався тільки бруднуватий одяг.
Із коридору вийшов молодий фельдшер. Халат сидів на ньому незграбно, ніби був узятий із чужого плеча. Він подивився на Лену, на її руку біля живота, на те, як важко їй триматися прямо, і відразу заговорив:
— Олеже Борисовичу, давайте я її прийму. У оглядову відведу. Ви займайтеся Валентиною Леонідівною, а я породіллею. Раз води вже відійшли, тягнути не можна.
У його голосі була гаряча готовність зробити те, чого вчили. Він ще не встиг прикинути, кому це не сподобається. Лена повернулася до нього, і на мить надія знову піднялася: ось людина, яка говорить про неї як про пацієнтку, а не як про перешкоду.
— Марченко.
Головний лікар випростався. Одне прізвище він вимовив тихіше за решту слів, і молодий чоловік зупинився.
— Вам хто доручав приймати рішення? Хто вас кликав? Там, у кабінеті, Вадим Аркадійович особисто. Йому результат потрібен, ви розумієте? Зараз у нас зайняті всі. Усі до одного. Ідіть, змініть грілку Валентині Леонідівні.
Фельдшер перевів погляд із Лени на двері кабінету. Звідти, ніби на підтвердження, знову долинув сміх. Щось у його обличчі змінилося. Упевненість, з якою він щойно пропонував допомогу, відступила перед знайомим устроєм тутешнього життя.
Йому належало працювати тут. Від начальства залежали місце, характеристика, розподіл, можливість лишитися в лікарні. Одного рішення вистачило б, щоб замість неї опинитися на далекому фельдшерському пункті. Він був молодий, стояв сам перед людиною, за якою стояв увесь район, і зараз уперше в цій розмові виразно відчув різницю сил.
Марченко опустив очі. Більше нічого не сказав, повернувся й пішов до окремої палати. Проходячи повз Лену, швидко подивився на неї — винувато, нещасно — і відразу відвернувся. Вона провела його поглядом без злості. Надто добре знала, що означає боятися людини, яка здатна розпоряджатися твоїм життям.
Мовчала ж і вона сама. Могла назвати чоловіка, вимовити ім’я, яке інакше змусило б цих людей слухати. Але безпека не переставала бути необхідною від того, що почалися пологи. Якщо відомості про неї дійдуть до тих, хто шукає Андрія, вагітність не захистить. А чи повірять тут самотній учительці в чужому кожусі, якщо вона раптом оголосить себе дружиною важливого слідчого, теж було невідомо.
Сил на таке пояснення і на можливі насмішки в Лени не лишилося. Вона берегла їх для того, що відбувалося з дитиною. Тому вибрала інше: потяглася до вузлика, дістала обмінну карту й простягнула головному лікареві.
— Тут усе записано. Я спостерігаюся у фельдшера. Восьмий місяць, передчасні пологи. Подивіться карту, мене мають прийняти.
Коваль нарешті повернувся й подивився просто на неї. Не на обкладинку. Спершу ковзнув поглядом по одягу, потім по вузлику, потім по руці, якою вона тримала зошит. На безіменному пальці не було обручки. Зате біля горла, під тканиною, вона лежала там само, де всю дорогу, — тільки головний лікар цього бачити не міг.
Лена відчувала вагу витягнутої руки. Їй хотілося, щоб він просто взяв документ, відкрив і почав говорити по суті. Там було досить відомостей для лікаря. Не треба було з’ясовувати нічого про її шлюб, пересуди в селищі чи причини приїзду.
У школі вона сама не раз спиралася на таку просту визначеність: є те, що відомо, і є те, що люди додумують. Тепер перед лікарем були записи оглядів і строк вагітності. Перед ним стояла жінка, якій боляче, яка каже, що води відійшли. Усе інше не змінювало цих обставин. Лена витягнула руку саме тому, що в карті не треба було виправдовуватися. Документ міг говорити за неї, поки вона берегла подих між переймами. Тільки для цього його слід було відкрити, а Коваль дивився куди завгодно, тільки не на написане…
