Лена лежала на боці біля самого борту. Пальці звело на дереві так, що вона не могла ні відпустити його, ні перехопитися. Повітря не проходило в груди. Їй знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти: не перекинулися. Вона лишилася в санях, і кінь знову тягне їх уперед.
Вузлик лежав біля ніг, наполовину розв’язавшись. Лена підтягла його ліктем і притисла до себе. Загубити ці речі зараз було б майже так само страшно, як утратити останню можливість підготуватися до народження дитини. Григорович простяг назад руку, намацав її плече.
— Ціла? Не викинуло?
— Ціла. Я тут.
— Ах, щоб її… Наледь, мабуть. Знизу видавило, зверху снігом прикрило. От і не побачиш.
Він говорив швидко, уривчасто. Лена чула, як хрипко ходять у нього груди. Старий заспокоював її і себе, а заразом Бурка, який пережив той самий страх і тепер ішов обережніше.
— Нічого. Вибралися. Кінь у мене розумний. Десять років тут ходить, дорогу знає краще за нас.
Не випускаючи віжок, він підтягнув однією рукою кожух, що сповз. Підоткнув біля Лени, наскільки зміг із передка, і повів далі. Після того, що сталося, кожен наступний крок здавався повільним. Але квапити Бурка було не можна: ще одна така втрата опори могла виявитися останньою.
Коли підійшли до виїзду на берег, старий знову подав голос. Річка майже лишилася позаду. Тепер треба було піднятися довгим, не надто крутим узвозом. Лена чула це й намагалася не чекати полегшення завчасу. За ніч вона вже встигла зрозуміти, як швидко надія на легшу ділянку розбивається об новий порив вітру чи новий біль.
На підйомі Бурко зупинився. Він вибився з сил. Задні ноги ковзали, упряж натягувалася, але сани не рухалися вище. Григорович зістрибнув у сніг і пішов до кінської голови. Сніг доходив майже до колін, він оступався, тримався за голоблю, дістався до вуздечки.
Далі старий повів Бурка пішки. Поруч із мордою, так близько, щоб кінь відчував руку й чув голос. Сам важко дихав, грузнув у снігу, допомагав усім тілом, хоч підняти сани за неї не міг. Він міг тільки йти поруч і не дати йому остаточно зупинитися.
— Ще трішки. Разом підемо. Ну, милий, давай.
Бурко знову потягнув. Не відразу, із зупинками, але кроки почали виносити їх угору. Лена лежала, відчуваючи, як важко рухаються полози, і не знала, кому зараз важче — їй, старому чи коневі. Знала лише, що кожен робить усе, на що ще здатен.
На рівному місці Григорович зупинився, тримаючись за голоблю. Відсапався, витер рукавицею бороду, потім насилу видерся назад. Коли він заговорив, у голосі вперше за довгу дорогу з’явилося справжнє полегшення.
— Річку лишили. Тепер берегом підемо до самого району. Тут уже накат добрий. Дотерпиш, дівко. Вважай, найгірше пройшли.
Лена не відповіла відразу. Вона прислухалася до цих слів так, ніби вони могли зігріти її не гірше за кожух. Найгірше пройшли. Хотілося повірити й не згадувати, що дитина ще не народилася, що попереду незнайома лікарня, що сил у неї лишилося зовсім мало. Поки що досить було знати: під саньми знову земля.
До ранку завірюха почала вщухати. Біла мла порідшала, вітер перестав налітати суцільною стіною. У розривах з’явилися зорі — дрібні, колючі. Однак тепліше не стало. Без вітру мороз ніби зібрався щільніше, у нерухомий сухий холод, який проникав усюди.
Пара над конем і старим стояла довше, ніж раніше. Сніг уже не забирав її відразу. Лена помічала такі дрібниці уривками, між переймами. Рахувати вдихи вона перестала: не вистачало уваги. Лежала, стискаючи обручку, і намагалася тільки не провалитися в сон.
Іноді темрява ставала мутною й м’якою, обіцяла відпочинок. Тоді вона здригалася, згадувала наказ Григоровича й змушувала себе покликати його. Він відповідав із передка, не обертаючись: тут, їдемо, не спи. Ці короткі переклички втримували її поруч із дорогою, коли біль і втома відносили кудись іще.
— Скоро вогні будуть, — сказав старий. — Як побачиш — уже приїхали.
Тепер Лена чекала вогнів. Повернула голову, вдивлялася вперед поверх кінської спини. Дорога йшла рівно, полози ковзали впевненіше. Бурко теж, здається, відчував близький кінець: додав сам, почав частіше перебирати копитами. Попереду ще не було світла, але його очікування вже змінювало все довкола.
Потім у темряві виникла тьмяна пляма. Лена підвела голову, не вірячи очам. Поруч з’явилася друга, за нею третя. Вони розпливалися крізь рідкий сніг, але не зникали, а ставали яскравішими. Нарешті за ними проступила довга двоповерхова будівля, паркан, розчинені ворота, ґанок під бляшаним дашком.
Вікна першого поверху світилися теплим жовтим світлом. Після крижаної річки це світло здавалося майже неймовірним. За ним були кімнати, ліжка, люди, які знають, що робити. Лена відчула, що зараз заплаче. Не від болю. Від того, що її все-таки довезли живою.
— Ось вона, лікарня, — видихнув Григорович. Плечі в нього опустилися. — Доїхали ми з тобою.
Бурко без понукання повернув у ворота. І тільки біля ґанку Лена розрізнила ще одну подробицю: поруч зі сходами стояла велика чорна легкова машина. Зовсім не схожа на вантажівки, які їй траплялися в селищі. Від охололого капота підіймалася слабка пара. Когось сюди привезли зовсім недавно…
