Натягнуті віжки повернули Бурка на середину зимника. Кінь уперся, потягнув, і нахилені розвальні знову стали рівно. Лена зрозуміла це насамперед за звуком: полози знову заспівали по щільному накату. Поки вони рухалися. Поки старий утримував дорогу, а сани не перекинулися в сніг.
Озиратися не було куди. Дім уже зник, попереду теж нічого не розрізнялося. Завірюха змішала землю з небом, і тільки рідкі зміни вітру дозволяли відчути, що вони не стоять на місці. Григорович сидів, згорбившись, низько насунувши шапку. Лена бачила темний силует і віжки, що йшли з його рук у білу млу.
Він правив майже навпомацки. Очима тут було важко розгледіти навіть коня, не кажучи вже про повороти дороги. Лишалася пам’ять, звичка впізнавати шлях за рухом саней, за відгуком упряжі, за тим, як Бурко ставить ноги. Лена не могла перевірити, чи правильно він їде. Їй лишалося довіряти людині, яка пообіцяла довезти її без жодних умов.
Кінь ішов, підставляючись вітрові боком. На морді наріс іній, від дихання здіймалася пара й одразу розчинялася в снігу. Бурко мотав головою, але продовжував перебирати копитами. Григорович тримав віжки так, ніби через них можна було передати не тільки напрямок, а й власну впертість: ще трохи, ще крок, не зупинятися.
Перші версти виявилися легшими, ніж Лена уявляла біля вікна. По обидва боки стояв ліс. Самих дерев вона не бачила, зате відчувала, як вони приймають на себе силу вітру. Вгорі, в кронах, гул був страшніший, а біля саней трималося відносне затишшя. Дорога йшла рівно, звична зимова колія поки що не зникла під заметами.
У цьому захищеному деревами проході можна було майже забути, що за межами лісу погода та сама. Скрип полозів зливався з ударами копит, повторювався, заспокоював своєю правильністю. Лена розуміла, що спокій оманливий, але все одно прислухалася до нього. Рівний звук означав, що вони їдуть, і це було зараз важливіше за все інше.
Вона рахувала вдихи. Версти рахувати не вміла: не знала дороги й не розрізняла нічого довкола. Зате могла відзначати проміжок між переймами. Вони стали частішими, і все життя в санях поділилося на коротку передишку й хвилю, яку треба було пережити, не втративши сил остаточно.
У домі Лена ще намагалася стискатися, протистояти болю всім тілом. Тепер училася відпускати напруження бодай там, де це вдавалося. Дихати в хустку, як сказав старий. Не хапати морозне повітря на повні груди. Чекати, поки відпустить, навіть коли здавалося, що цей напад довший за всі попередні й уже не скінчиться.
Біль підіймався від попереку, стягував живіт, заважав вдихнути. Потім повільно відступав, лишаючи порожнечу й важку втому. У такі хвилини Лена лежала нерухомо й дивилася вгору. Там не було ні зірок, ні чіткої темряви, тільки летючий сніг. Не можна було навіть затримати погляд на одній точці, щоб не відчувати хитавиці.
Під кожухом рука постійно шукала обручку. Знайти маленький обідок було легше, ніж влаштуватися зручніше чи поправити одяг. Він був там само, де завжди, біля самого горла. Лена притискала його крізь кофту, і ця знайома точність допомагала не загубитися в болю й нічному русі.
Іноді їй починало здаватися, що вона тримається за Андрієву руку. Не за метал на нитці, а за теплі пальці, які колись накрили її долоню біля замерзлого ставка. Вона розуміла, що чоловіка тут немає. Але в коротких провалах між переймами це розуміння відступало, і лишалося одне бажання: не розтискати руки, тоді вдасться доїхати.
Губи ворушилися під хусткою. Лена не знала молитов, які могла б зараз проказати. Вона повторювала лише одне слово — «доїхати». Воно не пояснювало, як витримати дорогу, не змінювало погоди, але не давало думкам розбігтися до найстрашнішого. Доїхати, а далі будуть люди. Доїхати, а далі не доведеться вирішувати все самій.
— Лено, ти там жива? Озвися! — покликав Григорович.
Вітер забрав частину слів, але вона зрозуміла. Старий не бачив її під кожухом і не міг знати, що означає мовчання. Для нього кожна її відповідь була такою самою перевіркою, як натяг віжок.
— Жива. Я тут, Григорію Михайловичу.
Він не розчув, перепитав. Довелося зібрати голос і повторити голосніше. Від одного цього зусилля в роті стало сухіше, зате старий заспокоївся.
— Розмовляй зі мною. Засинати не можна. На такому морозі заснеш — біда. Голос подавай, чуєш?
— Довго ще їхати?
Він помовчав. Лена відчула цю паузу навіть крізь шум завірюхи. Відповів Григорович не відразу й без бажання обнадіяти тим, чого ще не було:
— Половини ще нема. Річку не пройшли. От виберемося з неї, тоді до лікарні вже недалеко.
Отже, найважча частина лишалася попереду. Лена знала про річку тільки з розповідей. Зимник спускався до русла, близько півтори версти йшов по льоду, потім знову піднімався на берег. Улітку там користувалися бродом і хитким містком, узимку їхали внизу: виходило рівніше й коротше.
Вона жодного разу не бачила цього шляху сама. Тому в уяві річка не мала ні берегів, ні знайомих поворотів — тільки лід, що лежав десь серед темряви. Під ним була вода, а над ним їм належало проїхати. Лишалося сподіватися, що кінь і старий справді знають те, чого не знає вона.
Число верст було ясним, а сама річка — ні. Лена могла повторити чуже пояснення зимового шляху, але не могла уявити, за яким звуком відрізняють міцний лід від небезпечного і де в білій млі шукають берег. Саме ця чужа впевненість у дорозі й везла її зараз: знання, накопичені старим і конем за роки, яких у неї тут не було. Вона не могла замінити їх рішучістю. Лишалося лежати, не заважати правити саньми й щоразу відповідати Григоровичу, щоб він знав, заради кого продовжує їхати.
Захист лісу обірвався раптово. Лена відчула зміну всією відкритою частиною обличчя: вітер ударив дужче, за комір посипався сніг. Простір довкола ніби розширився, хоч видно не стало нічого. Сани почали спускатися, і Бурко сповільнив хід, упираючись задніми ногами, щоб розвальні не наїхали на нього.
Григорович притримував віжки й тягнув довгий заспокійливий звук. Він звертався до коня без звичних слів, так, як говорять із наляканою твариною, якій важлива інтонація. Лена чула його голос і сама за нього трималася. Поки старий міг говорити рівно, хотілося вірити, що все лишається під контролем.
— На лід виходимо! Лежи спокійно. Тут дужче задуватиме, то тримайся.
Вона не побачила, коли скінчився берег. Зате відчула зміну ходу: сани заковзали м’якше й швидше, звичний хрускіт снігу під копитами зник. Знизу пішов інший звук, глухий і скляний. Він озивався на кроки коня й ішов кудись убік під крижаною поверхнею.
Від цих віддалених потріскувань ставало моторошно. Не тому, що Лена знала, чим вони небезпечні, — якраз нічого не знала. Невидима вода набувала голосу, і кожен такий відгук змушував прислухатися. Хотілося спитати, чи надійний тут лід, але вона розуміла: Григоровичу й без її запитань важко вести.
На річці вітер ніщо не стримувало. Він ніс сніг уздовж русла, скручував його біля землі, бив у морду Буркові. Колія, яка вдень слугувала б ясним орієнтиром, зникала під свіжими заметами. Старий ловив окремі прикмети: темний злам берега ліворуч, миготливу рибальську віху. Усе з’являлося ненадовго й знову пропадало.
Кінь сповільнився, почав оступатися й забирати вбік. Григорович повертав його на середину, вибираючи місце, де ще вгадувався старий слід. Його рухи вже не здавалися розміреними. Він працював безперервно, поправляв напрямок щоразу, коли вітер чи нерівність збивали Бурка з дороги.
— Частину вже пройшли! — крикнув він Лені. — Ще по льоду трохи, потім угору!
Вона зрозуміла, навіщо він говорить. Не для коня і не для себе — для неї. Щоб у дороги з’являлися частини, які можна лишити позаду. Поки все довкола однаково біле й темне, шлях здається безкінечним. Слова старого відмічали в ньому бодай невеликі пройдені відстані.
Перейма прийшла так сильно, що Лена вигнулася й ухопилася обома руками за борт. Втримати стогін не вдалося. Вона вже не чула ні льоду, ні вітру. Все звузилося до болю, який підіймався, тримав і не хотів відступати. Перед очима пішли червоні кола.
Під кожухом раптом стало нестерпно жарко. Хотілося розстебнути кофту біля горла, звільнитися, вдихнути. Лена потяглася до верхнього ґудзика. Пальці шкребли по тканині, але не могли зробити простого руху. Вона відчувала, що намагається, бачила це зусилля подумки, а ґудзик лишався на місці.
Руки не слухалися. Чужі, закоцюблі пальці ніяк не потрапляли в петлю. Лена ще раз спробувала й упустила долоні, задихаючись від безсилля. Такого раніше з нею не траплялося: хотіти зробити щось зовсім просте й не мати влади над власними руками.
— У хустку дихай! — почула вона старого. — Не хапай холоду! Чуєш мене?
Вона почула й спробувала послухатися. Короткий вдих крізь шерсть, ще один. Спершу це теж здавалося неможливим, потім червоні кола потроху відступили. Біль почав відпускати. Повернулися скрип саней і глухе потріскування під ними.
І тут Бурко послизнувся. Під снігом виявилося щось, на чому передні копита втратили опору. Тріщина, застиглий нанос, прихована наледь — із саней цього не можна було розібрати. Коня повело вбік, слідом рвонули розвальні. Усе сталося відразу, раніше, ніж Лена встигла зрозуміти, що тепер небезпека прийшла ззовні.
Правий край саней пішов убік, другий піднявся. Їх несло до берега, де лід ставав тоншим. Лена вдарилася об борт, кожух сповз, вузлик вислизнув із рук. На мить біла поверхня опинилася зовсім близько перед обличчям — ніби не сани нахилилися, а сама річка піднялася назустріч.
Григорович перекинув вагу на протилежний бік. Майже ліг на борт, притискаючи його донизу. Старечої сили в нього було небагато, але він устиг прикласти її саме туди і саме тоді, коли треба. Водночас ловив віжки, повертав голову коня від небезпечного краю.
— Стій! Ну стій же, рідний!
Він кричав уже іншим голосом, зірваним, різким. Бурко хропів, копита роз’їжджалися, потім знайшли опору. Кінь уперся й рвонув. Полози вдарилися об лід, сани важко хитнулися й вирівнялися. Ще мить — і вони знову пішли вздовж русла…
