Матвій спустився вниз, вийшов на подвір’я, посвятив навколо ліхтариком. Нічого підозрілого він не знайшов. Курка вже заспокоїлася й сиділа на сідалі.
— Нічого не розумію, — пробурмотів він і повернувся до хати.
Ранок минув майже так само, як попередній. Таблетки, сніданок, Матвієва улюблена яєчня. Марта знову ходила слідом за Мишком, як тінь.
Матвій не став казати Ніні, що курка так нічого й не знесла. Сусід пояснив: тварині треба звикнути до нового місця. Матвій кивнув, зробив вигляд, що повірив без сумнівів, і повернувся до хатніх справ.
Пізніше він сказав:
— Ніно, треба з’їздити по корм для Марти. Стільки м’яса ми їй не напасемося. Вона їсть так, ніби все життя чекала саме нашої кухні.
Собака радісно гавкнула.
— Їдь, — погодилася Ніна. — У мене тут тепер охорона.
Матвій купив корм, продукти й, сам не знаючи навіщо, пачку сигарет. Довго крутив її в руках. Йому було соромно, важко, дратівливо. Він розумів, що мусить кинути — заради дружини, заради сина, заради себе. Але пальці самі дістали одну сигарету.
— Остання, — сказав він собі. — І все.
Поки Матвій був у від’їзді, Ніні стало не по собі. Дім без нього здавався надто тихим. Десь шаруділо, вітер тягнув у щілини, старі стіни поскрипували. Але поруч була Марта, і це несподівано заспокоювало.
Мишко спав у ліжечку. Ніна сіла поруч і раптом заговорила до собаки, сама дивуючись цьому.
— У нас із Матвієм усе якось не ладиться. Мені здається, я весь час чіпляюся, кажу зайве, сперечаюся.
Марта уважно подивилася на неї й підійшла ближче, підставивши голову.
— Будеш слухати?
Собака завиляла хвостом.
— Він справді обіцяв кинути курити. Я не хотіла псувати йому настрій, але ж обіцянка є обіцянка.
Ніна почухала Марту за вухом.
— Я ж маю рацію?
