Роман видихнув так, ніби до цього весь час затримував подих.
— Тоді далі нічому не дивуйся. Те, що сьогодні станеться, мало статися набагато раніше.
Вони їхали широкими вулицями повз вітрини й високі будівлі. Що далі, то сильніше Марині здавалося, що дорога їй знайома. Вона стала уважніше дивитися навсібіч і раптом зрозуміла: колись саме цією дорогою вона їздила до свого офісу.
Коли попереду з’явилася стара будівля з упізнаваною башточкою, Марина зблідла.
— Куди ти мене привіз?
— На твоє нове місце роботи, — сказав Роман. — Хоча правильніше сказати — на старе.
— Це мій офіс, — прошепотіла вона. — Тобто… колись був моїм.
— Він і зараз твій. По праву. І справа теж наша.
— А Антон?
— Антон збанкрутував. Я викупив компанію.
Усередині майже нічого не змінилося. Кабінет, стіл, шафи, навіть фікус у кутку — той самий, із щільним блискучим листям, ніби терпляче чекав на господиню.
— Я сам його поливав, — зізнався Роман. — І листя протирав. У нашої бабусі був схожий. Вона з ним розмовляла, ніби він живий.
Марина не могла повірити в те, що відбувається. Їй здавалося, що минуле давно згоріло дотла, а попіл розвіявся за вітром. Але тепер життя повертало їй те, що в неї відібрали.
— Ти понесла покарання за чужу провину, — тихо сказав Роман. — Тебе зрадили, позбавили дому, викинули на вулицю за твою вірність. Хіба неправильно повернути все туди, де воно має бути?
— А співробітниця, яка пішла у відпустку… Ти це вигадав?
