Життя без прикрасРоман видихнув так, ніби до цього весь час затримував подих.
— Тоді далі нічому не дивуйся. Те, що сьогодні станеться, мало статися набагато раніше.
Вони їхали широкими вулицями повз вітрини й високі будівлі. Що далі, то сильніше Марині здавалося, що дорога їй знайома. Вона стала уважніше дивитися навсібіч і раптом зрозуміла: колись саме цією дорогою вона їздила до свого офісу.
Коли попереду з’явилася стара будівля з упізнаваною башточкою, Марина зблідла.
— Куди ти мене привіз?
— На твоє нове місце роботи, — сказав Роман. — Хоча правильніше сказати — на старе.
— Це мій офіс, — прошепотіла вона. — Тобто… колись був моїм.
— Він і зараз твій. По праву. І справа теж наша.
— А Антон?
— Антон збанкрутував. Я викупив компанію.
Усередині майже нічого не змінилося. Кабінет, стіл, шафи, навіть фікус у кутку — той самий, із щільним блискучим листям, ніби терпляче чекав на господиню.
— Я сам його поливав, — зізнався Роман. — І листя протирав. У нашої бабусі був схожий. Вона з ним розмовляла, ніби він живий.
Марина не могла повірити в те, що відбувається. Їй здавалося, що минуле давно згоріло дотла, а попіл розвіявся за вітром. Але тепер життя повертало їй те, що в неї відібрали.
— Ти понесла покарання за чужу провину, — тихо сказав Роман. — Тебе зрадили, позбавили дому, викинули на вулицю за твою вірність. Хіба неправильно повернути все туди, де воно має бути?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.