Життя без прикрасУлітку 2013 року Павло поїхав на далеке будівництво. Повернувся через чотири місяці — Іри в місті вже не було. Ще через рік обірвався телефонний зв’язок. Усі дванадцять років її ім’я залишалося невимовленим; він зберігав його, мов стару фотографію в кишені, яку неможливо ні комусь показати, ні викинути.
Дощ зі снігом не відпускав його до самого міста. Промоклим сірим проспектом він дістався до готелю за чверть шоста. У «Річкового світла» були кам’яний фасад і важкі двері; біля стійки пахло свіжими ліліями й засобом, яким просочували дерев’яні поручні. Отримавши в портьє картку від номера, Павло піднявся нагору, кинув сумку на ліжко й підійшов до вікна. За склом лежало тихе сіре провінційне місто.
За чверть сьома постукали. На порозі Микола Лісовський простягав руку — шкільний приятель, тепер місцевий рієлтор. Він погладшав, біля очей з’явилися веселі зморшки, але бадьорість людини, здатної цілий день розмовляти з клієнтами, залишилася при ньому.
— Здоров, мужику! — Микола потиснув йому руку, коротко обійняв, поплескавши по плечу. — Двадцять п’ять років, подумати лишень! Постарів ти, хитруне. А шрам на брові все той самий.
У Павла здригнувся кутик рота. Микола й у школі говорив голосніше, ніж треба було, і незмінно знав усе про всіх. Зараз це було доречно.
— Ну, розповідай, хто буде, хто не дістався, — сказав Павло, вказавши на крісло біля вікна.
Микола сів, розстебнув пальто й заговорив скоромовкою:
— Веде Танька Шульга. У неї тепер агентство з організації свят, чоловік військовий, двоє дітей. Сашко Гончар із великого міста приїхав — худющий, як раніше. Тарас із банку пізніше підтягнеться. Хто не зміг вибратися, хто давно за кордоном живе.
Павло слухав краєм вуха. У темному вікні нічого не змінювалося, а він усе чекав одного імені серед переліків. Микола так його й не назвав. Запитати самому Павло не наважився — ніби чиясь рука лягла на плече й не дозволяла вимовити.
О двадцятій хвилині на восьму вони вийшли. Машини залишили біля «Річкового світла»: до бенкетної зали було хвилин десять пішки центральною вулицею. Замість снігу з дощем сипалася крижана крупа, стукала по парасолі, наче просто у вухо хтось насипав сухої перловки. Від старих приватних будинків тягнуло пічним димом. Мокрий асфальт і промоклий смуток маленького міста пізньої осені супроводжували їх до дверей.
Усередині було тепло, жовтіли лампи; пахло підігрітими закусками, парфумами й трохи хлоркою після миття підлоги. Гардеробник з усмішкою забрав пальта. Нагорі, на другому поверсі, шуміли гості за накритими столами. Високі вікна великої зали закривали важкі бордові штори.
— Ковальчуку, дочекалися! Ми вирішили, ти віддав перевагу столичним заторам, а не нам! — крикнула крізь музику Таня Шульга.
Висока, коротко стрижена, з колишнім енергійним голосом, вона махала йому через залу. Павло усміхнувся, підійшов, поцілував її в обидві щоки — і відразу опинився серед знайомих облич.
В одних вік проявився кумедно, інші здавалися такими самими, якими він їх пам’ятав; у третіх колишня оболонка збереглася, а людина всередині наче змінилася. Павла плескали по плечах, розпитували про бізнес. Хтось дивувався, хтось радів зустрічі, і розмови знову поверталися до шкільних років, до нескінченного «А пам’ятаєш?». За столами один тост змінював інший: за школу й учителів, потім за тих, кого вже не було, за дітей, за онуків. Піднімали келихи і за рідні місця, і за саму можливість отак зібратися — живими, разом. Скло озивалося мелодійним дзвоном. Десь грали старі пісні, знайомі ще зі шкільних дискотек: колись під цю музику вони ховалися по кутках.
Мінеральну воду Павло потроху відпивав, більше слухав. У галасливій компанії з ним давно відбувалося знайоме: наче виносило на поверхню, трохи вбік від самого себе, і від цього ставало легше. Він відповідав усмішкою Тані, кивав Миколі, оминав запитання про особисте життя. Звичайний вечір, усе як годиться, через ті самі двадцять п’ять років.
Ближче до дев’ятої бордове світло, сміх, голоси, тепле вино й міцні парфуми злилися в тупу важкість біля скронь. Стало душно. Павло залишив келих на столику й кивнув Миколі:
— Відійду, зателефонувати треба.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.