Друга вечеря у Левченків була зовсім іншою. Той самий передпокій, ті самі пальта на вішалці, те саме взуття, виставлене рівно. Та сама вітальня з книжками, грамотами, фотографіями й кришталем у шафі. Та сама біла скатертина, яку я тепер розуміла краще: Лариса Семенівна стелила її тільки тоді, коли для неї було важливо зробити все правильно.
Але в повітрі не було колишньої жорсткості. Мирон Петрович відчинив двері сам. Не з урочистою гідністю господаря, а просто відчинив і сказав:
— Радий тебе бачити, Дарино.
Не «Дарино Павлівно», не формально. І вже не те випробувальне «просте ім’я» з першого вечора. Я почула цю зміну й нічого не сказала.
Лариса Семенівна приготувала ту саму домашню страву, про яку писала в повідомленні: гарячі мішечки з тонкого тіста із соковитою начинкою. Вони вийшли тугі, блискучі, з акуратно зібраним верхом. Вона зізналася, що тричі переробляла тісто й телефонувала знайомій, яка давно знала цей рецепт.
— Ви ж любите? — спитала вона з тривогою.
— Дуже, — відповіла я щиро.
— Лара тричі тісто починала заново, — сказав Мирон Петрович зі звичною насмішкуватістю, але в ній була ніжність.
— Мироне.
— Що Мироне? Я ж кажу: старалася.
Назар подивився на мене, і ми обоє ледь стримали усмішки. За цим столом нарешті з’явилося домашнє життя — з піддражнюванням, теплом, запахом гарячого тіста і відсутністю потреби весь час тримати оборону.
Говорили про весілля, про те, де ми житимемо, про плани Назара відкрити своє невелике бюро. Мирон Петрович слухав сина уважно, ставив ділові запитання, але без колишньої тіні поблажливості.
— Про партнера думав? — спитав він. — Самому важко стартувати.
— Думав. Є людина, з якою ми працювали три роки. Ми добре розуміємо одне одного.
— Це головне. Професію можна підтягнути. А розуміння не вивчиш.
Я впіймала погляд Назара. Він ледь помітно кивнув. Ми обоє почули більше, ніж розмову про бюро.
Пізніше Мирон Петрович повернувся до мене:
— Дарина, а як ви команду добирали? Мені це справді цікаво. Я свого часу з людьми намучився. Фахівця знайти ще можна, а фахівця, який при цьому людина, — куди важче.
Я розповіла. Про те, що хірург може мати блискучу техніку і при цьому руйнувати роботу всієї бригади одним тоном. Що я давно перестала брати тих, хто не вміє чути інших. Що операція — завжди справа кількох людей, навіть якщо прізвище одного стоїть вище в документах. І якщо між ними немає довіри, пацієнт це відчуває — не свідомістю, а тілом, цифрами на моніторах, реакцією на наркоз, загальною напруженістю повітря.
Мирон Петрович слухав уважно.
— Значить, у вас як на великому будівництві, — сказав він. — Тільки ціна помилки інша.
— Інша.
— І відповідальність важча.
— Так.
Він кивнув. У його погляді була повага — не парадна, не вимовлена заради красивого жесту, а робоча, чесна. Та повага, яка з’являється в людини діла, коли вона впізнає в іншій людині таку саму серйозність праці.
Коли ми прибирали зі столу, Лариса Семенівна затрималася поруч зі мною на кухні.
— Я рада, що все стало так, — сказала вона тихо. — І мені шкода, що спочатку…
— Не треба.
— Треба, — м’яко заперечила вона. — Мені важливо сказати це вголос. Без приводу. Мені шкода.
Я кивнула. Ми споліскували тарілки поруч, мовчки, і це мовчання вже не було ніяковим. Воно було схоже на початок спорідненості, обережної, ще незвичної, але справжньої…
