— Мабуть, я все-таки зателефоную, — сказав він.
Оксана машинально мила чашки біля мийки. Почувши його, вона обернулася.
— Ти серйозно?
— Мені потрібна ясність. Може, я справді себе накручую.
— А якщо це збіг? Якщо ті гроші пішли на якогось породистого хом’яка? — Вона сама почула, як безпорадно звучить ця фраза, і втомлено заплющила очі. — Ти ж не віриш.
— Не вірю. Але хочу почути, як вона викручуватиметься.
Катерина відповіла після другого гудка. Голос у неї був надто бадьорий, натягнутий, різкий. Мирон знав цей тон із її підліткових років: так вона говорила, коли брехала про прогулений урок чи розбиту сусідську вазу.
— О, тату. З ювілеєм. Ну що, святкуєте?
— Дякую, — сказав він. — Ранок вийшов пам’ятний.
— Справді? І що сталося?
— Хотів спитати, ти часом не знаєш, хто надіслав мені такий оригінальний подарунок?
Пауза тривала менше секунди. Але Мирон усе життя відраховував секунди там, де зволікання могло коштувати життя. Він почув цю паузу виразно.
— Який подарунок? — надто швидко спитала Катерина. — Поняття не маю. А що там було?
Надто рівно. Надто готово. Людина, яка нічого не знає, зазвичай дивується інакше: перепитує, сміється, вимагає подробиць. Катерина вже захищалася.
— Неважливо, — сказав Мирон. — Бережи себе.
Він відключив дзвінок. Оксана стояла поруч із рушником у руках і чекала.
— Вона знає, — сказав Мирон. — Навіть не спитала по-справжньому, що в коробці. Одразу відхрестилася…
