Двері грюкнули з такою силою, що в серванті тихо дзенькнуло скло. Мирон підійшов до вікна й побачив, як машина доньки різко здає назад, шини зривають дрібний гравій на доріжці. Після їхнього відходу вітальня виглядала так, ніби через неї пройшов протяг, але не повітряний, а людський: розкидані папери, пляма кави на килимі, перевернута фотографія, важка тиша.
Оксана опустилася на стілець.
— Це Роман її так заводить. Без нього вона б не зірвалася.
— Оксано, ставки вона робить сама. Він не тримає її палець над екраном.
— Але він бачить і не зупиняє.
— А навіщо йому заважати? У нього все влаштовано чудово. Він сидить на дивані, називає мене батею і чекає, коли дружина витягне з тестя черговий переказ. Зручна схема. Майже бізнес.
За годину прийшло повідомлення з незнайомого номера. Катерина писала, що дітям потрібні зимові куртки й шкільне приладдя. Закінчувалося воно сухою обіцянкою: якщо батьки не допоможуть, Соломію і Матвія вони довго не побачать.
Оксана прочитала текст через плече чоловіка, і голос її здригнувся.
— Мироне, діти ж тут до чого? Може, хоча б на куртки дамо?
— Ні.
— Отак одразу?
— Так. Якщо зараз ми побіжимо купувати куртки, за тиждень знадобляться черевики, потім репетитори, потім лікування, потім знову вклади. Соломія й Матвій для них зараз не змерзлі діти. Вони щит. Живий щит, яким зручно прикривати здирництво.
Оксана нічого не відповіла. За довге сімейне життя вона рідко бачила чоловіка таким жорстким. Не сердитим, не впертим — саме твердим, ніби всередині нього нарешті став на місце якийсь давно розхитаний замок.
Після того вечора настала тиша. Три тижні — ні дзвінка, ні короткого повідомлення, ні звичної розвідки у вигляді невинного «як ви там». Зазвичай Катерина витримувала пару днів, потім надсилала щось м’яке, примирливе, щоб через цю шпарину знову просунути прохання. Цього разу мовчання було глухим і неприродним.
— Може, це на краще? — якось сказала Оксана за вечерею. — Подумала, охолола. Може, щось зрозуміла.
Мирон покрутив у пальцях виделку.
— Вона не розуміє. Вона бере паузу. Перераховує варіанти.
У суботу, в день його ювілею, ранок видався майже мирним. Мирон сидів на ґанку з газетою, хоча більше дивився на вулицю, ніж читав. Сусіди навпроти вантажили в багажник сумки для поїздки за місто. Літня жінка біля паркану перебирала клумбу. Здалеку долинав дитячий сміх. Звичайний вихідний, звичайні люди, чиє життя не вимагало від них щомиті вибирати між любов’ю і самоповагою.
До будинку під’їхала машина кур’єрської служби. Кур’єр вручив невелику бандероль, приблизно з коробку з-під взуття, привітав з днем народження й поїхав. Зворотної адреси не було. Посилка виявилася несподівано легкою, ніби всередині лежала не річ, а порожнеча.
— Від кого? — спитала Оксана, вийшовши з кухні.
— Не вказано.
— Може, Соломія щось вигадала? Вона ж питала про твій день народження. Пам’ятаєш, листівку майструвала просто на колінах?
— Соломії вісім, — Мирон поставив бандероль на журнальний столик. — У цьому віці діти ще не замовляють кур’єрів на суботній ранок і не приховують дані відправника.
Оксана взяла коробку, покрутила, насупилася. І її обличчя змінилося так різко, що Мирон одразу відчув холод під ребрами.
— Зачекай. Не відкривай.
— Що?
— Подивися сюди.
На картоні були проколи. Маленькі, рівні, розраховані. Не випадкові порізи, не сліди від транспортування. Дірочки для повітря.
— Господи, — видихнула Оксана й відступила. — Там хтось живий?
Ніби відповідаючи їй, зсередини долинув сухий, короткий скрегіт. Обоє завмерли. Звук урвався, але за кілька секунд повторився вже виразніше: щось шкребло по картону, переміщаючись усередині тісного темного простору.
Оксана стиснула руку чоловіка.
— Дзвони. Негайно.
Мирон набрав екстрену службу, описав коробку, проколи, звук. Диспетчер наказав не торкатися посилки й перейти до іншої кімнати до приїзду поліції. Вони пішли на кухню й прикрили двері. Але навіть крізь них, у паузах між ударами настінного годинника, чулося слабке шкряботіння.
Оксана стояла біля мийки, обійнявши себе за плечі.
— Сварка була три тижні тому. Вона пішла в люті, Мироне.
— У люті б’ють чашки, — тихо сказав він. — Кричать, грюкають дверима, пишуть гидоту. Але запакувати живу істоту в коробку, зробити вентиляцію, викликати кур’єра і підігнати доставку до ювілею — це не спалах. Це розрахунок. Холодний, акуратний розрахунок.
— А якщо не вона?
Він подивився на кухонні двері, за якими знову зашурхотіло.
— Хто ще пам’ятає дату, знає адресу і настільки хоче мене налякати?
Оксана не відповіла. Мирон, який сорок років рятував тварин від болю, раптом отримав живу істоту як знаряддя помсти. І саме від цієї думки в нього пересохло в роті. Десять хвилин розтяглися так, ніби дім сам затамував подих. Коли дзвінок нарешті розрізав тишу, Мирон ухопився за спинку стільця, бо ноги на мить стали чужими…
