Єдине, що спершу насторожило Мар’яну, — він жив із матір’ю. Богдан пояснив це м’яко й начебто шляхетно.
— Мамі важко самій, — казав він. — Батька давно немає, вона мене сама витягла. Я ж єдиний син. Не можу просто взяти й покинути її.
Мар’яна кивала. Дбати про батьків — нормально. Неправильним це не здавалося. Його мати, Галина Степанівна, зовсім не виглядала безпорадною літньою жінкою: трохи за п’ятдесят, бадьора, ще працювала бухгалтеркою в невеликій фірмі. Але Богдан повторював, що без підтримки їй складно, що вона звикла до нього, що після смерті чоловіка трималася тільки на синові.
Перше знайомство з Галиною Степанівною сталося за два місяці. Богдан сказав, що мама хоче побачити дівчину, про яку він так багато говорить. Мар’яна хвилювалася. Купила торт, вибрала строге сіре плаття нижче коліна, дорогою в транспорті перебирала в голові теми для розмови: робота, погода, ремонт, нейтральні побутові дрібниці.
Квартира Богдана і його матері була в старому невисокому будинку. Дві кімнати, чисто, акуратно, але все ніби завмерло багато років тому: важкі меблі, килим, сервант із посудом, запах випічки й пилу. Галина Степанівна відчинила двері сама. Невисока, зібрана, з короткою стрижкою й прямим, майже колючим поглядом. На ній був домашній халат поверх кофти.
— Проходь, — сказала вона рівно. — Богдан розповідав.
Тепла в голосі не було. Мар’яна усміхнулася й простягнула коробку.
— Добрий день, Галино Степанівно. Рада познайомитися.
Жінка взяла торт, подивилася на етикетку, ледь помітно стиснула губи.
— Купований, — вимовила вона так, ніби це був серйозний недолік. — Ну, нехай буде.
На кухні вже стояли салати, курка, картопля. Пахло смачно, але Мар’яна почувалася не гостею, а людиною, яку посадили під лампу на допит. Богдан метушився, наливав чай, розповідав про роботу, намагався заповнити тишу. Галина Степанівна їла мовчки й час від часу дивилася на Мар’яну так, ніби прикидала ціну речі на ринку.
— Ти ніби в салоні зв’язку працюєш? — нарешті спитала вона.
— Так. Менеджеркою.
— Зрозуміло. Робота, звісно, не з престижних. І платять, мабуть, небагато?
Мар’яна відчула, як до щік прилила кров, але відповіла спокійно:
— Нормально. Премії бувають, підробітки.
— А житло в тебе яке? Орендуєш?
— Своє. В іпотеці.
Галина Степанівна тихо хмикнула.
— В іпотеці — значить, ще не зовсім своє. Скільки платити лишилося?
— Довго. Двадцять років.
— Ох, — протягнула майбутня свекруха. — Це ж щомісяця скільки віддавати. Не надорвешся?
Богдан швидко втрутився, почав розповідати якусь смішну історію з будівництва, але неприємний осад уже ліг на душу. Коли Мар’яна йшла, Галина Степанівна ввічливо сказала: «Заходь ще». Тільки очі в неї залишалися холодними, і в них не було ані краплі запрошення…
