Дорогою додому Мар’яна майже не розмовляла. Богдан помітив її настрій і кілька разів намагався виправдатися.
— Не бери близько до серця. Мама спершу до всіх насторожена. Їй потрібен час.
— Угу, — відповіла Мар’яна.
Вона не хотіла сперечатися. Але всередині вже ворухнулося занепокоєння. Галина Степанівна не просто трималася холодно. У її погляді була чіпкість людини, яка звикла вважати сина своєю територією. Мар’яну вона розглядала не як майбутню частину родини, а як загрозу, як претендентку на місце, яке давно зайняте.
Літо тяглося швидко. Богдан залицявся красиво, без зайвої театральності: приносив квіти, водив Мар’яну в кафе, допомагав вибирати дрібниці для квартири, сміявся з її звички тричі перевіряти, чи вимкнена праска. З ним ставало легко. Іноді Мар’яна майже забувала про дивний холод, який ішов від його матері.
Але Галина Степанівна про себе нагадувала постійно. Вона телефонувала Богданові по кілька разів на день. То треба купити ліки, то в крані щось шумить, то їй самотньо, то вона просто хоче почути, як у сина справи. Богдан міг сидіти з Мар’яною в кіно, і телефон починав тремтіти в нього в кишені. Він виходив, шепотів у слухавку, повертався винуватий і вже поглядав на годинник.
Спершу Мар’яна терпіла. Потім обережно сказала:
— Може, не варто щоразу зриватися одразу? Раптом це можна вирішити пізніше?
Богдан подивився на неї щиро здивовано.
— Це ж мама. Як я не поїду, якщо їй потрібна допомога?
Сперечатися було марно. У цій зв’язці головною людиною залишалася не Мар’яна. І все ж вона сподівалася, що після весілля Богдан зміниться, стане самостійнішим, відчує, що в нього тепер своя сім’я. Надія була тонка, вперта і, як потім виявилося, надто довірлива.
Пропозицію Богдан зробив у серпні, в міському парку, коли сонце вже сідало за дерева. Усе було майже як у кіно: доріжка, золоте світло, каблучка, одне коліно. Мар’яна розплакалася раніше, ніж устигла відповісти, і сказала «так». Богдан підняв її на руки, кружляв, обіцяв, що вона ніколи не пошкодує. Того вечора їй дуже хотілося вірити кожному його слову…
