Віра і Кирило не розійшлися. Формально вони залишилися чоловіком і дружиною, жили поруч, розмовляли, намагалися зберегти те, що ще можна було зберегти. Кирило не був винен у вчинку батька, і Віра розуміла це розумом. Але серце не завжди слухає розум.
Між ними з’явилася тріщина — тонка, майже непомітна для чужих, і все ж глибока. Вона проходила крізь кожну паузу, крізь кожне родинне застілля, крізь будь-яку згадку про минуле. Іноді Віра ловила себе на тому, що дивиться на Кирила і бачить не лише кохану людину, а й сина Романа. Їй було соромно за це почуття, але позбутися його відразу вона не могла.
Кирило теж змінився. Він став тихішим, уважнішим, ніби боявся зробити незграбний рух і зруйнувати те крихке, що ще тримало їх разом. Він не виправдовував батька, але й не міг викреслити його з життя одним рішенням. Їхнє кохання не зникло, але тепер йому доводилося йти по гострому краю, де кожен крок вимагав обережності.
Вечорами Віра часто приходила до батька. Не по пораду і не зі скаргами. Просто сідала на кухні, пила з ним чай і мовчала. На столі стояли дві чашки, між ними лежала стара клейонка, за вікном сутеніло, і в цій простій тиші було більше близькості, ніж у довгих розмовах.
Павло Андрійович не питав зайвого. Він наливав їй чай, ставив поруч блюдце, іноді говорив про погоду, про роботу, про якісь побутові дрібниці. Віра розуміла: він дає їй змогу дихати поруч із ним, не вимагаючи пояснень.
Одного разу вона спитала:
— Тату, тобі стало легше?
Павло Андрійович довго дивився в темне вікно. За склом відбивалася маленька кухня, дві чашки на столі й обличчя людини, яка надто багато років прожила поруч зі своїм болем. Він не відповів одразу. Ніби сам перевіряв усередині, чи є там полегшення, про яке його питає донька.
— Ні, донечко, — нарешті сказав він. — Помста не лікує. Вона тільки зачиняє двері. Біль залишається за ними, але нікуди не зникає.
Він помовчав, провів долонею по краю столу і додав уже тихіше:
— Але двері зачинені. І іноді цього досить, щоб знову почати дихати.
