Вона довго дивилася на нього. У цьому погляді не було ні злості, ні звинувачення. Тільки втома і біль. Їй хотілося сказати щось просте, таке, що відразу розставило б усе по місцях. Але простих слів не знаходилося.
— Я не знаю, Кириле. Справді не знаю. Але тепер я розумію, чому тато всі ці роки приходив після зміни, сідав поруч із маминою фотографією і міг мовчати годинами. Я думала, він просто сумує. А він чекав. Увесь цей час чекав, що правда одного дня вийде назовні.
Кирило опустив погляд. Він хотів узяти її за руку, але не наважився. Між ними раптом з’явилася не сварка, не образа і навіть не вина, а щось набагато важче — минуле, до якого ніхто з них не був готовий.
Віра зняла фату й обережно поклала її на стіл. Біла тканина лягла поруч із келихом, ніби знак завершення чогось, що ще вранці здавалося початком.
— Пробач, — сказала вона. — Мені треба побути самій.
За кілька місяців Романа визнали винним. Справжнього тюремного строку він уникнув: врахували вік, попередню бездоганну репутацію і безліч позитивних відгуків. Ті, хто ще вчора захоплювався його діловою хваткою, тепер обережно добирали слова, намагаючись не опинитися надто близько до скандалу.
Але родинна справа майже повністю пішла на компенсацію. Те, що довгі роки вважалося фортецею Романа, розсипалося куди швидше, ніж він міг уявити. Магазини, майстерні, сервісні точки — все це перестало бути символом перемоги і стало нагадуванням про борг, який одного разу все одно довелося повернути.
Павло Андрійович не став залишати гроші собі. Свою частку він переказав на рахунок закладу, де колись провела останні дні його дружина. Не заради красивого жесту і не заради чужого схвалення. Просто інакше він не міг. Гроші, що з’явилися з того болю, не могли стати для нього звичайними заощадженнями. Йому здавалося, що так вони бодай трохи послужать тим, кому боляче зараз…
