Павло Андрійович обвів поглядом залу. Всі мовчали. Навіть ті, хто раніше жартував найголосніше, сиділи з кам’яними обличчями. Хтось опустив очі в тарілку, хтось нервово теребив серветку, хтось дивився на Романа з погано прихованим жахом. Святковий блиск ніби обсипався. Залишилися тільки люди, їхні обличчя і незручна, важка тиша.
— Пробачте, що свято вийшло не таким, яким його задумували, — сказав Павло Андрійович. — Але молодим корисно знати, куди вони входять і на чому збудоване благополуччя цієї родини.
Він зняв зі спинки стільця свою стару кепку, надягнув її і пішов до виходу. Ніхто не спробував зупинити його. Здавалося, кожен розумів: після таких слів людина має піти сама, без чужих рук на плечі й порожніх фраз услід.
Уперше за весь вечір його спина здавалася не зігнутою, а прямою.
Біля дверей Павло Андрійович зупинився і повернувся до доньки.
— Віро, я люблю тебе. Що б ти не вирішила, пам’ятай це. Далі вибір за тобою.
І пішов.
Після цього весілля вже не могло тривати. Музика змовкла, хоча ніхто навіть не помітив, хто її вимкнув. Келихи залишилися недопитими, тарілки — майже неторканими. Свічки продовжували горіти, квіти стояли в центрі столів, люстри так само сяяли над залою, але все це виглядало тепер не святково, а дивно і навіть жорстоко.
Гості розходилися тихо, уникаючи зустрічатися поглядами. Родичі нареченого, ще недавно галасливі й самовпевнені, тепер шепотілися біля виходу, збирали сумки, шукали верхній одяг і намагалися не затримуватися. З боку Віри люди йшли ще обережніше, ніби боялися зайвим рухом зачепити її біль.
Маргарита Сергіївна плакала в службовій кімнаті, затискаючи рота долонею, щоб ніхто не чув. Її плач був не гучним, а якимось придушеним, злим і безпорадним. У ньому змішалися сором, страх, приниження і, можливо, вперше за довгі роки — розуміння, що влада і гроші не рятують від правди.
Роман тремтячими пальцями набирав номер юриста і знову скидав, бо не міг влучити по кнопках. Він ходив з кутка в куток, то бліднув, то червонів, кидав короткі фрази, але ніхто вже не слухав його так, як раніше.
Кирило підійшов до Віри пізніше, коли зала майже спорожніла. Він виглядав розгубленим, ніби за один вечір став старшим. На ньому все ще був святковий костюм, але тепер він здавався недоречним, майже чужим.
— Ти знала? — спитав він глухо.
Віра похитала головою.
— Ні.
— І що тепер?
