Павло Андрійович навіть не відступив.
— Я не прикидався, Романе. Я чекав. Це не одне й те саме.
— Я тебе розчавлю! Чуєш? Від тебе мокрого місця не залишиться!
— Ти вже пробував. Тоді, багато років тому. Забрав справу, гроші, здоров’я, дружину. Я ховав Олену, коли Віра ще не розуміла, чому мама більше не розплющує очей. Вона питала мене, коли мама прокинеться. А я стояв поруч і не знав, як сказати дитині, що ніхто вже не прокинеться.
Голос Павла Андрійовича залишався рівним, але в очах блиснуло щось гостре й живе. Слова падали в залу важко, без надриву, але від цього ставало ще страшніше. У них не було театральності. Тільки біль, який надто довго тримали всередині.
— Ти думав, це розчиниться саме собою? Що я забуду? Що пробачу? Ні, Романе. Я просто навчився чекати. Життя навчило. І Олена навчила — своїм болем, своїм мовчанням, тим, як вона танула в мене на руках. Ти не вбивав її сам, але ти забрав у неї сили жити. Ці розгляди, ганьба, борги, безсонні ночі — все це було після тебе. Ти пройшовся по нас, а потім спокійно вітався на вулиці, розповідав, який ти успішний, як піднявся з нуля. Тільки жодного разу не сказав, по кому ти пройшовся, щоб опинитися нагорі.
Роман відкрив рота, але не відразу знайшов слова. Його звична груба сила раптом виявилася безпорадною перед простою, вистражданою правдою. Він звик тиснути, лякати, домовлятися, купувати мовчання, але зараз навколо сиділи десятки свідків, і кожен дивився на нього інакше, ніж кілька хвилин тому.
Маргарита Сергіївна стояла нерухомо, біла, ніби з обличчя зійшла вся кров. Ніна притисла долоню до грудей. Кирило сидів з опущеними руками і дивився в одну точку, ніби перед ним раптом відкрилася прірва.
Для Кирила цей вечір теж розколовся надвоє. Ще недавно він був нареченим, щасливим, трохи втомленим від уваги, але впевненим у майбутньому. А тепер він дивився на батька і не розумів, скільки в його житті було справжнього. Дім, родинна справа, розмови про чесну працю, гордість за прізвище — все це за кілька хвилин втратило колишню форму.
Віра зробила крок до батька. Її сукня м’яко зашелестіла по підлозі.
— Тату… Я ж нічого не знала.
— Я й не хотів, щоб ти знала, — м’яко сказав Павло Андрійович. — Не хотів, щоб ти росла з ненавистю. Вона роз’їдає людину зсередини, Віро. Спочатку здається, що ненависть дає сили, а потім розумієш: вона просто забирає все інше. Я хотів, щоб ти жила. Щоб училася, кохала, мріяла, сміялася. Щоб у тебе було щось світле, не забруднене тим, що зробили зі мною і твоєю матір’ю.
Він подивився на неї так, ніби просив пробачення за саме існування цієї правди.
— А з Романом — це була моя справа. Тепер уже не тільки моя…
