«Позов про поділ спільно нажитого майна, — спокійно відповіла Оксана. — Ти мав отримати копію з повним переліком вимог». — «Ти розумієш, що робиш? Ти хочеш судитися? Серйозно? У мене адвокати, які вели куди складніші справи. Ти не отримаєш нічого». — «Тарасе, — сказала вона, — усі подальші питання через Бондаренка. Номер його приймальні я додала до супровідного листа». Пауза.
«Оксано, давай поговоримо по-людськи, без судів. Я готовий домовитися». — «Ми говоримо через адвоката», — повторила вона й відключилася. Телефон дзвонив іще двічі, вона не брала слухавки.
Наступного дня Тарас з’явився в квартирі, з якої вона пішла позавчора. Оксана там не з’являлася й з’являтися не збиралася. У квартирі не було нічого, що варто було забирати: особисті документи, ноутбук, кілька змін одягу — все це вона вивезла ще три тижні тому, поступово, невеликими порціями, щоб він не помітив.
Гроші люблять порядок, а порядок — це можливість піти налегко й з усім необхідним. Тарас поїхав до матері. Людмила Василівна жила в одному зі старих районів, у великій квартирі, яку займала сама відтоді, як сини роз’їхалися. Оксана дізналася про цей візит від приватного детектива, якого не відпустила одразу після розслідування, а просто переоформила контракт на спостереження за діловими інтересами — законно, акуратно, з договором.
Розмова матері й сина відбулася ввечері. За візитами й подальшими діями родини Оксана зрозуміла: Тарас панікував, Людмила Василівна намагалася розібратися, а Максим, який теж опинився там, пропонував щось туманне про тиск через зв’язки — без конкретики, бо конкретики в нього ніколи не було. Зв’язки працюють лише за браку інформації про супротивника; коли його можливості відомі, вони перетворюються на марнування часу.
За три дні Тарас знайшов адвоката, точніше, двох: спочатку одного, потім другого. Перший відмовився від справи, не пояснивши причини. Причину знала Оксана.
Цей адвокат два роки тому працював із «Паритетом» у корпоративному питанні, і конфлікт інтересів робив його участь у справі проти неї неможливою. Вона знала про це заздалегідь. Саме тому свого часу обрала цю фірму для тієї давньої консультації.
Другий адвокат узявся, молодий, амбітний, не надто досвідчений у сімейних спорах. Тарас, судячи з усього, обирав за принципом «погодився працювати швидко». Це була помилка.
Тим часом Людмила Василівна вирішила діяти самостійно. Вона зателефонувала Оксані сама, без попередження, вранці в середу. Оксана сиділа в офісі «Паритету» й працювала з квартальним звітом, коли телефон завібрував.
Вона подивилася на номер. Свекруху вона не видалила з контактів, просто перейменувала на «ЛВ». Відповіла. «Оксано». Голос Людмили Василівни був звично рівний, але в цій рівності вгадувалося зусилля.
«Нам треба поговорити без адвокатів». — «Я слухаю». — «Я хочу зустрітися. Сьогодні». — «Навіщо?» Пауза. Вочевидь, Людмила Василівна не чекала прямого запитання.
Звикла, що її запрошення не оскаржують. «Є речі, які не обговорюються телефоном». — «Людмило Василівно, — спокійно сказала Оксана, — все, що стосується майнового спору, обговорюється через адвоката. Якщо у вас є пропозиція щодо досудового врегулювання, будь ласка, зв’яжіться з Бондаренком, я перешлю вам його контакт». — «Ти розмовляєш зі мною як із чужою». — «Ми подали заяву на розлучення. За законом — так». Пауза стала довшою. «Ти думаєш, що з твоїми папірцями щось вийде? Тарас будував цей бізнес своїми руками, а ти була домогосподаркою з посадою». Оксана не відповіла відразу. Вона дала тиші трохи постояти. Нехай слова повиснуть у повітрі самі. «Людмило Василівно, суд розгляне документи й ухвалить рішення. До побачення». Вона поклала слухавку, подивилася на екран ще секунду, потім прибрала телефон і повернулася до звіту. На цьому Людмила Василівна не зупинилася…
