Усе й справді тільки починалося, просто тоді ніхто не знав, що саме. Листопад приніс перший сніг. Оксана помітила його вранці, коли відкрила жалюзі в спальні. Двір був білий, яблуня в сусідньому саду за парканом стояла в тонкому сніговому нальоті, і все здавалося чистим і новим, як буває тільки після першого снігу, поки він ще не встиг стати сірим.
Вона зробила каву, стала біля вікна вітальні. Купол церкви був припорошений, білий на золотому. Гарно.
Вона рідко думала про красу як таку, зазвичай бачила функцію, структуру, співвідношення. Але іноді просто гарно, і цього досить. У листопаді минув рівно рік від того дня народження.
Оксана про це не забула. Вона не була з тих, хто забуває дати, особливо такі. Але цей день вона провела без особливого маркування.
Встала, зробила каву, поїхала в офіс. Підписала два договори, провела зустріч із клієнтом, пообідала з Кравченком у кафе неподалік. За обідом Кравченко сказав:
«Знаєш, рік тому я ще не знав, чим усе закінчиться, чесно». — «А я знала», — сказала Оксана. «Звідки?» — «Я порахувала».
Кравченко всміхнувся. «Усе це ти рахуєш?» — «Це і називається стратегією. Ти рахуєш усе, що піддається рахунку, і ухвалюєш рішення з урахуванням того, що не піддається».
«А що не піддається?» Оксана подумала. «Люди. Конкретні люди, їхні реакції, їхні вибори. Мельниченко міг не піти до поліції. Максим міг не подзвонити слідчому. Марина могла не передзвонити мені. Я на це не розраховувала. Я розраховувала на документи, все інше було бонусом. Але вийшло». — «Вийшло, — погодився Кравченко, — бо документи були бездоганні, решта лише допомогла». Після обіду вона повернулася в офіс, працювала до сьомої, потім поїхала додому. Біля метро купила квіти.
Невеликий букет — білі хризантеми. Не для когось, просто для дому. Поставила у вазу біля вікна. Приготувала нормальну вечерю й поїла за столом, не за робочим.
Поїла, вимила посуд, дістала книжку, почитала годину. Близько десятої, значно пізніше за звичний час, зателефонувала мама.
Оксана відповіла відразу. «Ти пам’ятаєш, який сьогодні день?» — спитала Галина Іванівна. «Пам’ятаю».
«Як ти?» — «Нормально, мамо. Добре», — поправила вона сама себе.
«Добре». Пауза. «От і правильно», — сказала Галина Іванівна.
«На добраніч». — «На добраніч». Оксана поклала слухавку, подивилася на хризантеми у вазі, на купол церкви за вікном.
Там теж лежав сніг, і купол світився в темряві, як завжди. Вона знову відкрила книжку, прочитала ще одне оповідання, потім закрила її, посиділа в тиші. За рік вона не стала іншою людиною — вона стала більше собою, прибрала те, що не було її, те, що за сім років устигло прирости до неї як чуже. Сім років роботи на чужий успіх, сім років мовчання у відповідь на чужу грубість, сім років очікування того, що людина поруч нарешті побачить її правильно, — усе це пішло.
Залишилася вона сама — із зошитом у клітинку, з калькулятором у голові, з умінням рахувати й чекати і з тією особливою, важко визначуваною якістю, яку її мати колись називала просто «робити правильно». «Паритет» ріс не гучно, не з пресконференціями, а тихо, як завжди росте те, що росте правильно. Нові клієнти, новий напрям.
Кравченко говорив про розширення: можливо, філія в іншому великому місті. Оксана думала, не поспішала, спочатку рахувала. Мельниченко отримав компенсацію — не всю, але істотну частину.
Подзвонив якось, подякував ще раз. Оксана відповіла, що нема за що. Він не погодився.
Вони поговорили хвилин п’ять ні про що важливе, просто як двоє людей, які опинилися в одній історії й вийшли з неї правильно. Тарас був там, де був. Оксана не думала про нього часто. Іноді, коли щось нагадувало — запах осіннього асфальту, порожній ресторан у будній день, мелодія, яку колись грав саксофоніст на діловій вечері, — згадувала й відпускала. Без зусилля, просто так. Це називається «минуло». Людмила Василівна жила у своїй квартирі в старому районі. Оксана не знала, як саме, більше не стежила — ні до чого.
Припускала: важко. Син у виправній установі, молодший — з умовним строком, гроші пішли. Але вона була жива, на волі, мабуть, із брошкою, з прямою спиною. Такі люди тримаються на поставі найдовше. Це теж було її життя, її вибори, її наслідки — не Оксанина відповідальність…
