У грудні, наприкінці року, Оксана зробила те, що відкладала давно. Вона відкрила старий зошит — той самий, потертий, у клітинку, який везла із собою з рідного міста до столиці, з орендованої кімнати в орендовану квартиру і з того життя в це. Зошит був майже списаний. На кількох останніх сторінках вона записала цифри, підсумкові показники «Паритету» за рік — лаконічно, як завжди: доходи, витрати, приріст, клієнти.
Потім закрила зошит, подумала: потрібен новий. Відкрила шухляду столу, дістала інший — теж у клітинку, теж товстий, — написала на першій сторінці дату, подумала ще секунду, написала під датою: «Усе попереду», закрила, прибрала в стіл. За вікном падав сніг — грудневий, справжній, густий. Купол церкви був майже не видний у білій круговерті, рипіла підлога біля кухонного порога. Оксана встала, поставила чайник, дістала чашку.
Поки вода закипала, вона дивилася у вікно й ні про що конкретне не думала. Просто дивилася на сніг, на вогні двору, на біле небо, з якого падали сніжинки — кожна окремо, кожна своїм шляхом і всі разом в один бік, униз, туди, де земля. Закипів чайник. Вона налила чаю, сіла за стіл, відкрила новий зошит на другій сторінці й почала рахувати. Новий рік вона зустріла тихо, без гостей, без ресторану.
Купила доброго сиру, доброго вина, увімкнула фільм, один із тих, що відкладала давно. Опівночі вийшла на балкон. У небі над старим районом рвалися феєрверки — червоні, зелені, білі. Десь удалині гуділа столиця.
Оксана стояла в пальті з келихом і дивилася на вогні. Чи думала вона про щось значуще цієї миті? Ні. Вона думала про те, що завтра треба купити продукти, бо всі магазини зачиняться, і що треба зателефонувати мамі зранку, поки та не лягла доспати святкову ніч.
Феєрверки відгриміли. Вона повернулася до квартири, долила вина, додивилася фільм, лягла близько другої. Це був хороший рік. Не тому, що в ньому було мало болю — болю було досить, — а тому, що кожна його частина була зароблена чесно й прожита до кінця, без остачі, без боргів перед собою.
У січні життя повернулося у звичний ритм швидко. Вона ніколи не затягувала свят. Уже другого числа вона сиділа в кабінеті зі звітами за минулий рік і планом на новий.
Кравченко з’явився третього — свіжий, у хорошому настрої, з кавою в руках. «З Новим роком», — сказав він. «І тебе. Сідай, у мене є цифри».
Він засміявся й сів. Вони працювали дві години, потім зробили перерву. Кравченко дивився на неї через стіл із тим виразом, який вона вже знала, не діловим, а людським.
«Оксано, можна особисте запитання?» — «Можна». — «Ти щаслива?» Вона подумала — не швидко, чесно подумала. «Так, — сказала вона, — не так, як показують у кіно, без феєрверків, але так».
«Цього досить?» — «Більш ніж. Феєрверки гаснуть, те, що я описала, — ні». Кравченко кивнув, узяв каву, зробив ковток.
«Добре», — сказав він просто. «Добре», — погодилася Оксана. Вона відкрила наступну теку.
Новий рік, нові цифри, нові завдання. Сніг за вікном лежав білий і чистий, січневий, справжній. Купол церкви світився на зимовому сонці, рипіла підлога біля кухонного порога.
Оксана працювала. Як завжди. Як і буде завжди.
