За годину вони пішли на ринок із мамою. Галина Іванівна вибирала овочі серйозно, мацала, нюхала, розмовляла з продавчинями на ім’я. Оксана йшла поруч і несла сумку.
Ніхто не дивився на неї як на власницю консалтингової компанії, як на людину, яка щойно дала свідчення в кримінальній справі. Просто жінка із сумкою на ринку — це теж було добре. На зворотному шляху мама купила квіткову розсаду: чорнобривці, завжди чорнобривці, щороку, — і попросила Оксану донести. Оксана несла горщики з розсадою й думала про те, що востаннє робила це років 20 тому, коли була студенткою й приїжджала на канікули.
За вечерею мама сказала: «Ти трохи схудла». — «Трохи», — погодилася Оксана. «Треба більше їсти». — «Мамо, я їм нормально».
«Нормально — це коли не худнеш». Галина Іванівна підклала їй ще риби. «Їж». Оксана їла, за вікном вечоріло, в домі пахло їжею й деревом, було тихо. «Мамо, — сказала вона, — ти не думала переїхати до столиці? Я б зняла тобі квартиру, або живи в одній зі своїх. Та, що однокімнатна, стоїть порожня».
Галина Іванівна похитала головою. «Ні». — «Чому?» — «Бо я тут». Вона кивнула в бік вікна.
На двір, на яблуню, на паркан. «Тут усе моє. У столиці я буду просто старою жінкою в чужому місті, яка чекає, поки ти звільнишся». — «Я б приїжджала».
«Ти й так приїжджаєш, коли треба». Галина Іванівна взяла чашку. «Не треба мене пересаджувати, я не розсада». Оксана засміялася — по-справжньому, легко, як сміялася рідко.
Мама подивилася на неї із задоволенням. «Ось, — сказала вона, — це краще, ніж нормально». Оксана провела в рідному місті два дні, у неділю ввечері зібралася назад.
Мама вийшла провести до хвіртки, далі не пішла, як завжди. Обійняла, сунула в руку пакет. Там була риба, загорнута в папір. «Мамо, у мене холодильник є».
«Це свіже, сьогодні зранку з ринку. Довезеш». Оксана взяла пакет, подивилася на маму — маленьку, пряму, з тим виразом обличчя, який знала все життя. «Я за тебе спокійна, бо ти даєш собі раду. Я завжди це знала».
«Дякую», — сказала Оксана. «Їдь, подзвони, коли доїдеш». Вона сіла в машину, виїхала на трасу. Столиця була попереду.
Вісім годин дороги й інше життя. Але щось від цього двору, від яблуні, від мами у фартуху вона везла із собою, везла й не хотіла ставити на місце. Червень у столиці — це зовсім інше місто: дерева в повній силі, увечері світло майже до десятої, і в повітрі з’являється щось літнє, трохи розслаблене.
Оксана помічала червень краєм ока. Вона працювала, як працювала завжди, але щось змінилося в темпі — не в швидкості, у якості: вона стала іноді зупинятися. Справа Максима вирішилася на початку червня. Суд у спрощеному порядку, з урахуванням добровільного визнання провини й співпраці зі слідством, призначив йому три роки умовно, з іспитовим строком чотири роки й забороною займатися підприємницькою діяльністю протягом двох років. Максим залишився на волі. Оксана сприйняла це рівно: Максим був співучасником, не організатором, не ініціатором, підписував папери, які йому давали, не надто вникаючи.
Дурість і жадібність — не завжди те саме, що злий умисел. Закон розмежовував їх і правильно робив. Справа Людмили Василівни тягнулася довше. Її обвинувачення в перешкоджанні виконанню судового рішення потребувало додаткових перевірок. Питання було в тому, чи мали її дії умисний характер, чи вона просто не розуміла наслідків. Адвокат Людмили Василівни, найнятий, судячи з усього, на останні незаморожені кошти, наполягав на другому, прокурор — на першому.
У липні суд виніс рішення: винна. Покарання — штраф у розмірі 150 000 і умовний строк два роки з іспитовим строком три роки. Арешт рахунків зняли після сплати штрафу, заморожені кошти за вирахуванням штрафу й судових витрат повернули. Людмила Василівна залишилася на волі у своїй квартирі в старому районі, з брошкою, з прямою спиною і з вироком, який тепер значився в її біографії.
Син у виправній установі, молодший — з умовним строком, належні Тарасові частки в квартирі й заміському будинку продані в рахунок погашення цивільного позову потерпілих. Від того, що було, залишилося небагато. Оксана думала про це одного вечора, сидячи у своїй орендованій квартирі в центральному районі й попиваючи чай біля вікна. Думала не зі злорадством і не зі співчуттям, просто як людина думає про завершену історію, намагаючись зрозуміти, що в ній було головним…
