Оксана не любила їхати без зупинок, це здавалося їй марнотратством, ігноруванням шляху заради результату. Вона зупинилася біля маленького кафе на трасі, випила кави, з’їла щось гаряче, посиділа хвилин двадцять біля вікна, дивлячись на поле, що починало зеленіти після зими. Потім поїхала далі.
Мама зустріла її біля хвіртки, у фартуху, з дерев’яною ложкою в руці, обійняла міцно, не питаючи ні про що. Пахло рибним бульйоном із відчиненого кухонного вікна, молодим листям із городу, старим домом. Вони їли юшку за кухонним столом, тим самим, за яким Оксана в дитинстві робила уроки.
За вікном був город, за городом — сусідський паркан, за парканом — дахи, а за дахами, якщо трохи підвестися, — смуга великої ріки. Галина Іванівна питала про роботу конкретно, по суті: який новий клієнт, що за холдинг, який обсяг боргового портфеля. Вона розуміла ці речі — бухгалтерка все-таки, хай і шкільна.
Оксана відповідала докладно, їм не були потрібні інші теми. Потім вони прибрали зі столу, мама поставила чайник. Вони сиділи з чашками, за вікном темніло, а в домі було тихо й тепло. «Мамо, — сказала Оксана, — ти ніколи не питала, чи правильно я вчинила з усім цим: із судом, із документами?» Галина Іванівна подивилася на неї поверх чашки.
«А навіщо питати?» — «Ну, багато хто вважає, що дружина не повинна йти проти чоловіка, що треба було промовчати, піти тихо». — «Ті люди, — спокійно сказала Галина Іванівна, — які віддали йому гроші й не отримали назад, їм ти теж мала промовчати?» Оксана не відповіла. «Ти зробила правильно, — сказала мати. — Я завжди це знала. Від того моменту, як ти подзвонила мені тієї ночі з готелю, по голосу зрозуміла: ти все продумала. Коли ти все продумала, ти зазвичай маєш рацію».
Оксана усміхнулася. «Не завжди». — «Частіше так, ніж ні». Галина Іванівна допила чай.
«Іди спати, завтра зранку хочу на ринок». — «Підемо». Оксана лягла у своїй старій кімнаті — вузькій, із книжковими полицями до стелі й вікном у двір, де росла яблуня.
За вікном сюрчали якісь нічні комахи, пахло свіжою білизною й деревом. Вона лежала на спині й дивилася в стелю. Думала про Мельниченка і його два з половиною мільйона, про Ткаченка з його акуратними позначками в блокноті, про Бондаренка, який сказав «хороша робота», і це від нього означало більше, ніж похвала більшості людей, про Кравченка, який кілька років працював поруч і жодного разу не підвів, про маму, яка зустріла її біля хвіртки з ложкою в руці й не спитала нічого зайвого, про Тараса, який сидів тепер десь у казенній кімнаті й думав — про що? Про те, як усе так вийшло, про те, що треба було вчинити інакше, чи ні про що — просто дивився в стіну.
Вона не знала. І зрозуміла, що це її не мучить. Їй було просто цікаво, як буває цікавою вже розв’язана й відкладена задача.
За вікном яблуня хиталася на нічному вітрі. Оксана заплющила очі. За кілька хвилин вона спала.
Ранок у рідному місті починався з птахів. Оксана прокинулася раніше за маму, о пів на сьому, коли за вікном тільки світало і у дворі гомоніли горобці. Вона лежала кілька хвилин, дивлячись у стелю старої кімнати, потім встала, накинула кофту й вийшла на ґанок.
Двір був маленький, затишний, з яблунею посередині й грядками вздовж паркану: роса на траві, запах землі й молодого листя. Десь за дахами текла велика ріка. Її не було видно звідси, але вона відчувалася: у повітрі було щось річкове, вологе й спокійне. Оксана постояла на ґанку, тримаючи руки в кишенях кофти. Думала не про суд, не про договори, не про «Паритет» — просто дивилася на двір і думала про те, що тут нічого не змінилося.
Та сама яблуня, ті самі грядки, той самий паркан з облупленою фарбою. Все, що зовні, змінювалося стрімко, тут — ні. І це було добре. Це давало точку відліку…
