Життя без прикрасТого ранку Оксана прокинулася до світанку. Дім іще спав, вікна темніли, лише на кухні м’яко горіла лампа над стільницею. Вона накинула домашню кофту, зібрала волосся в недбалий пучок і взялася до звичних справ. У каструльці тихо кипіла каша, на сковороді рум’янилися сирники для Марти, кавомашина випускала гарячу пару, а з пральні долинав глухий оберт барабана.
Оксана рухалася швидко, але майже безшумно. За роки шлюбу вона навчилася чути кожен звук у домі й сама ставати тихішою: не грюкати дверцятами, не впускати ложки, не вмикати воду надто різко. Тарас не любив ранкового шуму. Він узагалі багато чого перестав любити — її запитання, її сміх, її спроби поговорити про щось, окрім рахунків, школи й вечері. Колись вона думала, що це тимчасова втома. Потім почала думати, що винна сама. А тоді просто перестала чекати тепла.
Рівно о шостій він спустився сходами. Високий, поголений, у бездоганно випрасуваній сорочці. Оксана поставила перед ним чашку міцної кави й тарілку з гарячим сніданком.
— Доброго ранку, — сказала вона, намагаючись усміхнутися.
Тарас сів, узяв чашку, але на неї не глянув. Його погляд уже був прикутий до телефону.
— Кава перепалена, — промовив він після першого ковтка.
Оксана відчула, як плечі самі собою опустилися.
— Пробач. Я старалася зробити так, як ти любиш.
Він нічого не відповів. Підсунув тарілку ближче, з’їв кілька ложок, ніби виконував неприємний обов’язок, і знову втупився в екран. Оксана лишилася стояти біля краю столу, чекаючи, чи скаже він іще щось. Але тиша тільки густішала. Її можна було майже торкнутися — холодну, щільну, натягнуту між ними, мов скло.
Вона вже не пам’ятала, коли вони снідали разом по-справжньому. Не просто сиділи за одним столом, а розмовляли, жартували, сперечалися через дрібниці. Можливо, це було до того, як Тарас почав затримуватися на роботі, до нескінченних ділових зустрічей і поїздок, до його нового звичного погляду, у якому Оксана дедалі частіше відчувала роздратування.
— Марта встала? — спитав він, не відриваючись від телефону.
— У душі. Зараз спуститься.
Ніби почувши своє ім’я, дівчинка збігла вниз. В охайній формі, з рюкзаком на одному плечі, вона влетіла на кухню, і приміщення відразу стало світлішим.
— Доброго ранку, матусю! Доброго ранку, тату!
Марта поцілувала Оксану в щоку, потім підійшла до Тараса. Він нарешті відклав телефон і всміхнувся доньці — не широко, але досить тепло, щоб серце Оксани болісно здригнулося.
— Привіт, моя принцесо. Їж швидше, сьогодні я відвезу тебе до школи.
— Справді? — Марта спалахнула радістю. — Я поїду з татом?
— Авжеж.
Оксана мовчки поставила перед донькою сніданок. Їй було боляче й водночас спокійно: з Мартою Тарас іще міг бути лагідним. Нехай хоча б перед дитиною в їхньому домі лишався шматочок нормальної родини.
За пів години Тарас підвівся, узяв портфель, поцілував Марту в маківку й попрямував до дверей. Повз Оксану він пройшов так, ніби вона була частиною меблів. Ні прощання, ні погляду. Лише грюк дверей і звук машини, що від’їжджає.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.