Того ранку Оксана прокинулася до світанку. Дім іще спав, вікна темніли, лише на кухні м’яко горіла лампа над стільницею. Вона накинула домашню кофту, зібрала волосся в недбалий пучок і взялася до звичних справ. У каструльці тихо кипіла каша, на сковороді рум’янилися сирники для Марти, кавомашина випускала гарячу пару, а з пральні долинав глухий оберт барабана.
Оксана рухалася швидко, але майже безшумно. За роки шлюбу вона навчилася чути кожен звук у домі й сама ставати тихішою: не грюкати дверцятами, не впускати ложки, не вмикати воду надто різко. Тарас не любив ранкового шуму. Він узагалі багато чого перестав любити — її запитання, її сміх, її спроби поговорити про щось, окрім рахунків, школи й вечері. Колись вона думала, що це тимчасова втома. Потім почала думати, що винна сама. А тоді просто перестала чекати тепла.
Рівно о шостій він спустився сходами. Високий, поголений, у бездоганно випрасуваній сорочці. Оксана поставила перед ним чашку міцної кави й тарілку з гарячим сніданком.
— Доброго ранку, — сказала вона, намагаючись усміхнутися.
Тарас сів, узяв чашку, але на неї не глянув. Його погляд уже був прикутий до телефону.
— Кава перепалена, — промовив він після першого ковтка.
Оксана відчула, як плечі самі собою опустилися.
— Пробач. Я старалася зробити так, як ти любиш.
Він нічого не відповів. Підсунув тарілку ближче, з’їв кілька ложок, ніби виконував неприємний обов’язок, і знову втупився в екран. Оксана лишилася стояти біля краю столу, чекаючи, чи скаже він іще щось. Але тиша тільки густішала. Її можна було майже торкнутися — холодну, щільну, натягнуту між ними, мов скло.
Вона вже не пам’ятала, коли вони снідали разом по-справжньому. Не просто сиділи за одним столом, а розмовляли, жартували, сперечалися через дрібниці. Можливо, це було до того, як Тарас почав затримуватися на роботі, до нескінченних ділових зустрічей і поїздок, до його нового звичного погляду, у якому Оксана дедалі частіше відчувала роздратування.
— Марта встала? — спитав він, не відриваючись від телефону.
— У душі. Зараз спуститься.
Ніби почувши своє ім’я, дівчинка збігла вниз. В охайній формі, з рюкзаком на одному плечі, вона влетіла на кухню, і приміщення відразу стало світлішим.
— Доброго ранку, матусю! Доброго ранку, тату!
Марта поцілувала Оксану в щоку, потім підійшла до Тараса. Він нарешті відклав телефон і всміхнувся доньці — не широко, але досить тепло, щоб серце Оксани болісно здригнулося.
— Привіт, моя принцесо. Їж швидше, сьогодні я відвезу тебе до школи.
— Справді? — Марта спалахнула радістю. — Я поїду з татом?
— Авжеж.
Оксана мовчки поставила перед донькою сніданок. Їй було боляче й водночас спокійно: з Мартою Тарас іще міг бути лагідним. Нехай хоча б перед дитиною в їхньому домі лишався шматочок нормальної родини.
За пів години Тарас підвівся, узяв портфель, поцілував Марту в маківку й попрямував до дверей. Повз Оксану він пройшов так, ніби вона була частиною меблів. Ні прощання, ні погляду. Лише грюк дверей і звук машини, що від’їжджає.
Дім знову поринув у тишу. Оксана зібрала посуд, витерла стіл, запустила друге прання, поправила покривало в спальні й упіймала себе на старій, принизливій надії: якщо все буде ідеально, якщо їжа буде смачною, сорочки рівними, кімнати чистими, може, Тарас колись подивиться на неї так, як раніше. Але колишній Тарас давно зник десь за зачиненими дверима свого мовчання…
