— Вимкніть! — Тарас схопився так різко, що стілець від’їхав назад. — Це монтаж! Це не має стосунку до справи!
Він кинувся до столу секретаря, але двоє приставів перехопили його майже відразу. Один заломив йому руку за спину, другий відтіснив від проходу. Тарас задихався від люті, обличчя його стало плямистим.
— Відпустіть мене! Я сказав, це підробка!
Суддя підвівся.
— Тримайте його. Відео продовжити.
Запис невблаганно йшов далі. На екрані Ірина нервово крутила келих у пальцях.
— Мене непокоїть суд. Що, як адвокат Оксани поставить надто багато запитань? Мої висновки можна оскаржити.
Тарас знову засміявся, самовдоволено й тихо.
— Я все передбачив. У мене є фотографія, де вона репетує в спальні. Я довів її тоді навмисно. У суді Руденко притисне її цією фотографією, і вона зірветься. Вона не вміє тримати удар.
Оксана закрила обличчя рукою. Та ніч, її відчай, її крик — усе було розраховано. Навіть її біль не належав їй. Його перетворили на інструмент.
— Коли вона почне плакати й кричати, — провадив Тарас на відео, — твій звіт стане залізним. Суддя побачить усе сам. І кому він повірить? Домогосподарці в істериці чи докторці Ірині?
Ірина усміхнулася, але в усмішці вже промайнув сумнів.
— Ти жорстокий.
— Я практичний. Мені набридло жити з людиною, яка нічого не варта.
Вони цокнулися келихами. Потім Тарас нахилився до Ірини, і запис на кілька секунд змазався, ніби маленькі руки, що тримали планшет за вазоном, здригнулися. Відео обірвалося на їхньому сміхові.
Екран почорнів…
