У залі стояла така тиша, що було чути, як плаче Оксана. Ніхто не ворухнувся. Судові секретарі дивилися на потемнілий екран, пристави міцніше тримали Тараса, люди на задніх рядах ніби боялися навіть вдихнути. Усе, що ще хвилину тому виглядало сімейною суперечкою, стало чимось значно страшнішим: ретельно зібраною пасткою, у яку мало не потрапила мати разом зі своєю дитиною.
Але сльози Оксани були вже не тими, що раніше. У них лишалися біль і жах, однак поруч із ними вперше з’явилося полегшення. Правда все-таки існувала. Вона не збожеволіла, не вигадала змову, не перебільшила холодності Тараса. Її справді знищували, крок за кроком, і тепер це бачили всі: суддя, адвокати, секретар, сторонні люди і, найболючіше, маленька Марта, якій довелося дізнатися правду раніше часу.
Марта повернулася до матері. В її очах стояли сльози, але підборіддя було вперто підняте.
— Матусю, — прошепотіла вона, хоч зал чув. — Я не хотіла, щоб вони тебе забрали.
Оксана спробувала встати, але ноги не слухалися.
На задньому ряду зчинився шум. Ірина, яка доти сиділа нерухомо, раптом схопилася й кинулася до дверей. Хтось із присутніх указав на неї.
— Вона тікає!
— Зачинити виходи! — гаркнув суддя. — Пристави, затримати цю жінку.
Ірина смикала ручку дверей, але її перехопила жінка-пристав. Професійна маска злетіла з неї миттєво. Вона почала ридати, виправдовуватися, говорити, що її змусили, що вона нічого не хотіла, що все вигадав Тарас.
Тарас, утримуваний приставами, почув це й повернув голову.
— Брешеш! Ти сама хотіла грошей!
— Ти обіцяв одружитися зі мною! — закричала Ірина. — Ти сказав, що все буде чисто, що твій адвокат упорається!
Руденко зблід іще дужче. Його папки, які ще недавно здавалися зброєю, тепер виглядали купою марного паперу.
Суддя вдарив молотком так, що звук відбився від стін.
— Досить. Усі ваші слова заносяться до протоколу. І тепер цей суд розбиратиметься не лише з опікою…
