Руденко різко ступив уперед.
— Пане суддя, протестую. Незрозумілий запис, зроблений дитиною невідомо за яких обставин, не може бути долучений до справи. Це порушення приватного життя, порушення процедури й очевидна спроба зірвати оголошення рішення.
Савчук підвівся майже одночасно.
— А якщо запис стосується неправдивих показань експертки й змови сторін, суд зобов’язаний бодай ознайомитися з його змістом.
— Це маніпуляція! — вигукнув Тарас. Його голос урвався, і вперше за весь час маска впевненості тріснула. — Марто, віддай планшет.
Дівчинка відступила на крок до секретаря.
Суддя вдарив молотком.
— Усім мовчати. Заперечення занесено. Секретарю, під’єднайте пристрій до монітора. Я хочу побачити, що дитина принесла до суду.
— Ні! — Тарас схопився за край столу. — Це пастка. Її налаштували проти мене.
— Пане Тарасе, сядьте, — холодно сказав суддя. — Ще один вигук, і вас виведуть.
Секретар підійшов до Марти, обережно взяв старий планшет. Екран був весь у тріщинах, кути потерті, корпус тримався на чесному слові. Оксана дивилася на нього й згадувала, як знаходила його під подушкою доньки. Ось чому Марта не випускала його з рук. Ось що вона ховала.
Кілька хвилин пішло на кабель і налаштування. Великий екран на стіні згас, потім засвітився домашнім меню планшета. Марта підійшла ближче, вказала на один файл.
— Оцей.
Секретар відкрив відео. З’явилося тремтливе зображення, зняте з низького ракурсу. Камера ніби стояла за великою кімнатною рослиною у вітальні. Оксана впізнала диван, край килима, ніжку журнального столика.
Зала замовкла. Навіть Руденко перестав шарудіти паперами.
На екрані відчинилися двері. Увійшов Тарас. Не той суворий, зібраний Тарас із суду, а розслаблений, задоволений, майже грайливий. За ним з’явилася Ірина — без ділового піджака, з розпущеним волоссям, у домашньому одязі. Тарас засміявся, притягнув її до себе й поцілував у шию.
Залою пройшов приглушений шум. Хтось ахнув. Оксана сиділа нерухомо. Вона знала, що в нього є жінка, але бачити її у своєму домі, у своїй вітальні, поруч із дитячими малюнками Марти, було як отримати удар у груди.
Ірина на задньому ряду зблідла. Руденко повернувся до Тараса з виразом людини, якій щойно показали прірву під ногами.
На записі пролунав голос Ірини:
— Ти впевнений, що все вийде? Твоя дружина може почати опиратися.
Тарас засміявся.
— Оксана? Вона надто довірлива. І надто слабка. Гроші вже на твоєму рахунку. Вона навіть не зрозуміла, куди все зникло.
Оксана вчепилася пальцями в край столу. Отже, спільний рахунок. Отже, всі заощадження пішли Ірині. Не просто таємно, не просто підло — з насмішкою.
Відео тривало. Тарас сів на диван, Ірина вмостилася поруч, поклавши руку йому на плече.
— Після рішення суду, — сказав він, — Марта буде зі мною. Дім продамо швидко. Поїдемо за кордон, почнемо все заново. Подалі від цієї вічно заплаканої жінки.
— А дівчинка? — спитала Ірина. — Вона ж прив’язана до матері.
Тарас фиркнув.
— Діти прив’язуються до того, хто дарує подарунки. Новий планшет, іграшки, поїздки — і вона забуде. Ти будеш для неї іншою мамою. Розумною, красивою, успішною.
Марта стояла поруч із секретарем, дивлячись у підлогу. Оксана вперше зрозуміла, яку частину цього чула її донька. Не лише брехню проти матері. Зневагу батька до самої Марти, до її любові, до її пам’яті…
