— Діду, він не просто розумів. Він перевіряв, чим це може закінчитися. Шукав, чи може серце не витримати від перевантаження. А потім казав мамі, що їй просто треба заспокоїтися.
Павло заплющив очі.
Це вже не було байдужістю. Не було дурістю. Вадим знав, що поруч із ним жінці зле, знав, чим це може обернутися, і продовжував утримувати її в тому самому колі. Не тому, що не вірив. Тому що йому було зручно чекати.
— І ще, дідусю, — тихо сказала Мілана. — Наймерзенніше.
Вона відкрила теку з листуванням із хмарного архіву.
Там були фотографії Вадима з жінкою, яку Павло бачив на похороні. Та стояла осторонь, ні до кого не підходила й пішла раніше за всіх. Поїздки, кафе, готельні номери, повідомлення.
Вадим називав дівчаток баластом. Сміявся з Олени. Писав, що жінки, звиклі все тягнути на собі, корисні доти, доки організм не здасть. Обговорював, як почне нове життя, коли нарешті «звільниться».
Одне повідомлення Павло перечитав кілька разів.
Вадим написав: «Вона не відпустить мене сама. Спершу тримає сім’єю, потім триматиме хворобами. Я просто відпустив її замість неї».
— Діду, ти чого так завмер? — Соня торкнулася його руки. — Ти вже втретє це читаєш.
— Першого разу я не повірив, що людина здатна таке написати, — тихо відповів Павло. — Другого разу зрозумів, що це правда. А третього — запам’ятовую. Щоб ніколи не забути, хто сидів із нами за одним столом.
В останній текстовій нотатці, датованій за кілька тижнів до смерті, Олена писала рівною діловою мовою:
«Коли дівчатка трохи підростуть, у мене, можливо, вистачить доказів і сил піти. Поки що ще рано».
Павло закрив ноутбук.
Донька готувала відхід. Збирала докази, щоб зберегти дітей і не дати Вадимові вивернути все проти неї. Але серце не витримало раніше, ніж вона встигла скористатися тим, що зібрала.
— Діду, подивися на нас, — сказала Мілана й поклала долоню на кришку ноутбука. — Мама не встигла закінчити. Але ми тут. Ми закінчимо за неї.
Наступного дня Павло сидів у кабінеті адвоката й викладав на стіл усе: флешку, телефони дівчаток, фотографії документів, записи розмов, листування, історію запитів, хронологію відмов у відпустці й переведенні, ту саму записку на звороті розпорядження.
Адвокат довго читав мовчки. Слухав записи, звіряв дати, переглядав роздруківки. Потім підвів очі.
— Павле Андрійовичу, я багато чого бачив. Але це вже не звичайний сімейний конфлікт і не просто зрада. Тут людина усвідомлювала ризик для дружини, використовувала своє становище й зв’язки, щоб утримувати її в небезпечному стані, і фактично перекривала їй виходи. Справа може бути дуже серйозною.
— Значить, дівчатка не дарма копалися в усьому цьому?
