— запитав батько.
— До друзів. Вони хоча б не дивитимуться на мене так, ніби я вже не повернуся.
Двері за ним грюкнули. У під’їзді було темно й пахло холодним каменем. Єгор на мить зупинився, притулився чолом до стіни, але назад не пішов.
Він не хотів, щоб їхня прощальна вечеря закінчилася саме так. Не хотів кидати в матір різкі слова, бачити Варині сльози, чути батькове важке мовчання. Але впоратися із собою не зміг. Вони ніби заздалегідь оплакували його. Не вірили. Не чекали. Уже подумки поставили крапку.
А втім, йому й самому було страшно.
Це мало бути його перше справжнє відправлення туди, де навчальні тривоги й тренування перестають бути навчальними. Він знав зброю, знав порядок, знав команди, але одна річ — полігон, і зовсім інша — місце, де помилка може коштувати життя. Серце калатало так сильно, що в грудях нило.
До друзів він не пішов. Вони теж умовляли його передумати, а йому не хотілося знову слухати ті самі слова. Натомість Єгор блукав темними вулицями, петляв між дворами, переходив з одного боку дороги на інший, ніби від цього міг утекти і від страху, і від образи.
Ніч була крижана. Вітер пробирався під куртку, пальці швидко заклякли, а жодного відкритого місця, де можна було б зігрітися, йому так і не трапилося. Того вечора він особливо потребував чийогось простого людського слова. Навіть від незнайомця. Аби хтось сказав: «Ти впораєшся».
Але сказати було нікому.
До місця збору він прийшов вчасно. Озирнувся на порожню вулицю, на сніг, на жовті плями ліхтарів і тихо промовив собі під ніс:
— Ну що, назад дороги немає. Вперед, солдате.
Він сказав це не тому, що був упевнений. Просто дуже хотілося відчути, ніби хоч хтось на його боці.
Думки про сім’ю не відпускали. Він уявляв матір біля мийки, сестру з опущеними очима, батька з тією страшною втомою на обличчі. Єгор так глибоко поринув у себе, що не відразу помітив рух навколо. Хтось із товаришів штовхнув його плечем.
— Гей, давай, вантажимось…
