Він і сам почув, як грубо це прозвучало. Але було пізно.
— Останній вечір удома, а ви знову за своє, — додав він уже тихіше.
На словах «останній вечір» мати схлипнула. Вона спробувала заглушити плач шумом води, але не змогла. Єгор відвернувся. Йому й так було важко, а тепер серце ніби стягнули тугою мотузкою.
— Мамо, — сказав він, намагаючись говорити спокійніше, — це мій вибір. Я мушу.
— Кому мусиш? — батько нарешті подивився на нього просто. — Нам ти винен одне: жити. Ми тебе ростили, берегли, вчили, ночами не спали, коли ти хворів. Ось твій обов’язок — повернутися додому цілим і прожити якомога довше. А ти ніби сам шукаєш, де небезпечніше.
— Я повернуся, — Єгор спробував усміхнутися, але усмішка вийшла кривою. — Не треба ховати мене завчасно. Я живий, чуєте? Повернуся. І з грошима повернуся. Вам же легше стане.
— Не потрібні нам такі гроші, якщо за них доведеться платити тобою, — відрізав батько. — Знайдеш роботу тут.
— Тут? — Єгор різко відкинувся на спинку стільця. — А житловий кредит? А решта боргів? А Варине навчання? Ви ж самі знаєте, що зараз грошей не вистачає. Я не просто так туди йду. Я вмію це робити. Я вже не перший день служу.
Він говорив і сам чув, як відчайдушно намагається випросити в них бодай краплю підтримки. Але обличчя рідних залишалися такими, ніби перед ними стояв не син, а біда, яку вони не можуть спинити.
— Єгоре, ми впораємося, — сказала Варя. — Якось.
— Якось? — він не витримав і підвищив голос. — Місяць тому ви чомусь так не казали. Тоді треба було вирішувати, а не зараз, коли все готове.
— Відмовся, — втрутилася мати. Очі в неї розпухли від сліз, губи тремтіли. — Влаштуйся кудись. Будь-яка робота краща.
— Досить! — Єгор схопився. — Все, досить. Раз ви так, я піду зараз. Не проводжайте.
Він вийшов із кухні, швидко забрав із кімнати сумку з речами й попрямував до дверей.
— Куди ти на ніч?
