Він ступив до машини, ніби в тумані. І вперше за весь час по-справжньому засумнівався: а чи правильно він вчинив? Може, треба було погодитися на роботу з батьком? Або знайти місце в магазині, на складі, де завгодно? Він так і не зрозумів, чим хоче займатися в житті. Спершу була звичайна служба, потім командир запропонував залишитися далі. Тоді це здалося виходом: стабільність, гроші, зрозумілий шлях.
Тепер шлях вів туди, звідки поверталися не всі.
Коли їх доправили на місце, небо затягло низькими сірими хмарами. Здавалося, воно саме дивиться вниз із тривогою й смутком. Замість дощу пішов сніг — великий, м’який, липкий. Пластівці швидко осідали на плечах, на шапках, на рукавах. Щоки червоніли від холоду.
Єгор помітив поруч хлопця приблизно свого віку. Той був із густими чорними вусами й надзвичайно блакитними очима — глибокими, ясними, ніби в них відбивалося зимове небо. У Єгора очі були темні, карі.
Хлопець дістав сухий пайок, радісно витяг шоколадку, спробував відкрити упаковку, але пальці в рукавицях слухалися погано. Плитка вислизнула, шубовснула в брудний сніг і відразу вкрилася сірою кашею.
— От же… — хлопець вилаявся впівголоса й опустив плечі.
Єгор подивився на нього, потім на свою недоторкану солодку плитку. Підійшов і простягнув її.
— Тримай.
Блакитноокий підняв брови.
— Це мені?
— Тобі. Я все одно не хочу. А тобі, схоже, потрібніше.
— Дякую, — хлопець ніяково всміхнувся. — Я солодке страшенно люблю. А тут така втрата.
Він із досадою тицьнув черевиком у забруднену плитку.
— Я Єгор, — сказав наш солдат.
Хлопець завмер, потім розсміявся.
— Та ну. І я Єгор.
— Серйозно?
