— Серйозно. Значить, одне ім’я на двох. Це на щастя.
— Щастя тут точно зайвим не буде, — сказав Єгор і подивився в важке небо.
Поруч проїжджали машини, рухалася техніка, лунали короткі команди. Усе довкола було незвичне, тривожне, ніби сама земля чекала чогось лихого.
Відтоді два Єгори стали триматися разом. Спершу просто перекидалися короткими фразами, потім почали говорити частіше. Вони швидко зрозуміли: поруч із людиною, якій можна довірити спину, дихається легше. Наш Єгор і далі віддавав новому товаришеві шоколадки з пайка, а той приймав їх із такою вдячністю, ніби це були не солодощі, а шматочок колишнього мирного життя.
Однієї ночі, коли випала рідкісна тиха перепочинок, вони сиділи за грубим столом і говорили майже пошепки.
— Слухай, Єгоре, — спитав наш, — а що ти любиш? Ну, крім солодкого.
Другий Єгор усміхнувся.
— У житті, чи що?
— У житті.
Той замислився, провів долонею по стільниці.
— Тільки нікому не кажи. Засміють. Мене й так підколюють через солодке.
— Та годі. Кажи вже.
— Я люблю пекти.
— На печі лежати? — хмикнув наш Єгор.
— Дуже смішно. Ні. Булки, пироги, хліб. Люблю тісто. Коли воно під руками живе, тепле.
Він показав долонями рух, ніби місив невидиме тісто.
— Ми з мамою часто готували. Поки вона була жива. Її звали Надія. У неї було світле волосся, міцні, робочі руки, а очі… великі. Такі ж блакитні, як у мене.
Він ковтнув і відвернувся. Єгор зрозумів, що товариш ледве стримує сльози, і не став тиснути.
— Значить, від неї очі?
