Уранці там пахло свіжим хлібом. На полицях лежали булочки, пиріжки, рум’яні хлібини. Єгор Сергійович спершу більше допомагав: приймав продукти, розкладав випічку, зустрічав покупців. Єгор Андрійович чаклував над тістом, ніби розмовляв із ним без слів. Потім і перший навчився: не одразу, криво, з помилками, але вперто.
Іноді вони згадували минуле. Не часто. Не вголос. Просто сиділи після закриття, пили чай, а під столом дрімали дві чорні собаки.
— Знаєш, — якось сказав Єгор Сергійович, ставлячи деко в піч, — мені війни вистачило на все життя.
— Мені теж, — відповів Єгор Андрійович. Потім усміхнувся. — Але в мене є ідея.
— Яка?
— Якщо одні люди пектимуть, а інші їстимуть, людству ніколи буде воювати.
Єгор Сергійович усміхнувся й зачинив дверцята печі.
— Оце вже точно, друже. Точно.
