— Правильно, — батько кивнув, усе ще блідий.
— А я Андрійович, — сказав другий. — Значить, доля вирішила пожартувати ґрунтовно.
— Не смішний жарт, — зітхнула мати. — Але раз ви обидва живі, я готова його пробачити.
Наш Єгор нахилився до собаки, яка врятувала його, і почухав її за вухом.
— Ночко, всі найкращі кісточки тепер твої.
Домашня Ночка тут же обурено гавкнула.
— І тобі теж, — засміявся він. — Нікого без вечері не залишимо.
Так родина, яка вже попрощалася із сином, отримала його назад. Не одразу, не без сліз і довгих з’ясувань, але живого. Документи потім виправляли довго: пояснення, перевірки, записи, підписи. Другому Єгору теж допомогли відновити все, що було переплутано. Він ще довго приходив до тями, а наш Єгор учився ходити з тростиною й звикати до того, що війна залишилася позаду.
Коли найтяжчі питання вдалося закрити, обидва Єгори згадали нічну розмову за грубим столом і обіцянку, дану під снігом.
Вибір виявився простим.
Вони відкрили невелику пекарню й назвали її «Надія» — на честь матері Єгора Андрійовича, тієї самої жінки зі світлим волоссям, сильними руками й блакитними очима…
