На похороні батьки почули стукіт, який ніхто не міг пояснити

— Правильно, — батько кивнув, усе ще блідий.

— А я Андрійович, — сказав другий. — Значить, доля вирішила пожартувати ґрунтовно.

— Не смішний жарт, — зітхнула мати. — Але раз ви обидва живі, я готова його пробачити.

Наш Єгор нахилився до собаки, яка врятувала його, і почухав її за вухом.

— Ночко, всі найкращі кісточки тепер твої.

Домашня Ночка тут же обурено гавкнула.

— І тобі теж, — засміявся він. — Нікого без вечері не залишимо.

Так родина, яка вже попрощалася із сином, отримала його назад. Не одразу, не без сліз і довгих з’ясувань, але живого. Документи потім виправляли довго: пояснення, перевірки, записи, підписи. Другому Єгору теж допомогли відновити все, що було переплутано. Він ще довго приходив до тями, а наш Єгор учився ходити з тростиною й звикати до того, що війна залишилася позаду.

Коли найтяжчі питання вдалося закрити, обидва Єгори згадали нічну розмову за грубим столом і обіцянку, дану під снігом.

Вибір виявився простим.